10 Клас

203

Перш за все ми бачимо, що життя селянина проходить у щоденнiй важкiй працi. Вона хоч i виснажлива, але, мабуть, жоден із героїв повiстi не уявляв себе без роботи. Омелько Кайдаш, окрiм хлiборобства, займався ще й стель­махуванням — робив вози та iншi вироби з дерева. Карпо i Лаврiн пiдробляли хурщиками: наймалися возити до залiзницi з панських сахарень та млинiв цукор i борошно. Уся сiм’я, зiбравши власний урожай, йшла заробляти у па­на снопи, щоб розрахуватися з податками i на свої потреби залишити дещи­цю. Отже, ми виразно бачимо одну з найхарактернiших рис українського селянина — працьовитiсть, як i розпорядливiсть та господарнiсть.

У жiноцтва були свої щоденнi турботи — варити обiд, прибирати, пра­ти, шити одяг. Коли почитаєш, як Кайдашиха, Мотря й Мелашка щосу­боти пiдмазували комин, чепурили хату зовнi, прибирали, i все це у бiлих, гарно вишитих сорочках, то вимальовується ще одна, крiм працьовитостi, риса української селянки — її охайнiсть, потяг до краси в усьому. А яки­ми привабливими були українськi дiвчата у свята! Ось Мотря йде до цер­кви. «… Вбралася в зелену спiдницю в червону запаску, пiдперезалася дов­гим червоним поясом.., одяглась в зелений з червоними квiточками горсет, взулась в червонi чоботи, надiла добре намисто… Павине пiр’я блищало i миготiло, а золотий пружок парчi на чорних косах надавав краси тон­ким чорним бровам та блискучим очам». Яскравi, красивi, веселi кольо­ри одягу характернi не лише для дiвчат, а й для жiнок. Кайдашиха на роз­глядини до Балашiв «надiла тонку сорочку, зав’язалась гарною новою хусткою з торочками до самих плечей i понадiвала всi хрести й дукачi, надiла нову юбку, нову бiлу свиту, ще й в жовтi чоботи взулась».

Кайдашi, як i всi селяни того часу, були глибоко релiгiйними, до­тримувалися свят, а також неписаних моральних законiв. Старий Кай-даш постiйно нагадував Мотрi, щоб шанувала свекруху, бо та старша. Карпо вперше розсердився на жiнку, коли та кинула ложку на хлiб, пове­лася за столом нечемно. Щоправда, з цих намагань жити за народними моральними приписами часто нiчого не виходило через егоїзм, жорстокiсть свекрухи, яка викликала таку ж злостивiсть з боку невiстки.

Старше поколiння Кайдашiв — Омелько i Маруся — типовi представ­ники селянства другої половини ХIХ столiття. Вони пережили панщину, яка наклала на них вiдбиток на все життя. У Кайдаша це виявилося в тому, що вiн, як колись панські люди пiсля тяжкої працi, запивав своє горе в шин­ку. Це й призвело його до загибелi. Кайдашиха набралася од панiв пихи та зарозумiлостi, бажання кимось командувати. Це добре вiдчули на собi спо­чатку Мотря, потiм Мелашка, адже саме жорстокiсть i грубiсть, егоїзм свек­рухи найчастiше призводили до сварок, лайок i навiть бiйок у сiм’ї.

Отже, надмiрна емоцiйнiсть i нестриманiсть у стосунках, лайливiсть, хоч i не кращi, але ж типовi риси тогочасних селян, бо їм постiйно пiд впливом обставин доводилося вiдвойовувати своє «мiсце пiд сонцем». У цьому ми переконуємося, почитавши сторiнки повiстi про взаємини Кайдашихи, Мотрi, Мелашки, баби Палажки i баби Параски, батька та синiв Кайдашiв.

204

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Молодше поколiння — Карпо, Лаврiн, їхнi жiнки i дiти недалеко вiдiйшли вiд батькiв, успадкувавши їхнiй егоїзм, байдужiсть до громад­ських справ. Пригадаймо iсторiю з горбом, що був бiля Кайдашевого двору i на якому ламалося стiльки селянських возiв. Старий Омелько наказав синам трохи розкопати горб, але вони цього не зробили. Карпо говорить батьковi: «Цiлий куток їздить через гору, а я буду її розкопувать… Як хтось почне, то й я копирсну заступом скiльки там разiв». Лаврiн пiдтримав: «I я так само». Старий Кайдаш махнув рукою: «Не буду ж i я його ко­пать. Нехай його чорти розкопують, коли знайдуть у йому смак…»

Однак не можна не помiтити, якою поезiєю сповненi слова Лаврiна, Ме-лашки й iнших персонажiв повiстi у момент злету почуттiв. Герої говорять словами пiсень, так i сиплять прислiв’ями та примовками. Навiть суворий Карпо, залицяючись до Мотрi, подумав, як проспiвав: «Ой важу я на цю дiвчину вражу, та не знаю, чи буде вона моєю: в’ється, як в’юн у руках, та коли б не вислизнула з рук». А чого лишень не примовляла Кайдашиха на розглядинах у Довбишiв та Балашiв: «Будь же дочко, здорова, як риба, гожа, як рожа, весе­ла, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля! Дай тобi, боже, спiшно робити; щоб твої думки були повнi, як криниця водою, щоб твоя рiч була тиха та багата, як нива колосом. Дай вам боже, iз роси, iз води; нехай ваше життя буде мiж солодкими медами, мiж пахучими квiтками». Отже, поетичнiсть, потяг до краси — невiд’ємна частка душi нашого народу.

Iскристим, соковитим гумором насичений дiалог синiв Кайдаша, коли вони говорили про вибiр майбутнiх дружин. I в цьому проглядається ще одна характерна риса українцiв — схильнiсть до жарту, гумору, вмiння посмiятися не лише з iнших, а i з себе. Кайдашиха, наприклад, згадуючи про невдалу для неї поїздку до Бiївцiв, говорить, що тепер її туди не зама­нять i калачем, бо мало голови собi не знесла, «а на очiпку зробила собi правдивi Западинцi». Лаврiн насмiшкувато запитав: «Зате ж, мамо, в вас на головi, мабуть, набiгли цiлi Семигори?»

Селяни до смiшного забобоннi i темнi, їх легко обдурити через довiрливiсть, як це зробив жид Берко, забравши громадський шинок в орен­ду i споюючи та обдираючи вiдвiдувачiв. Це теж характерна риса українцiв.

Отже, завдяки таланту I. Нечуя-Левицького ми мали змогу пройня­тися духом доби, визначити риси нацiонального характеру українцiв. I хоч цi риси не завжди були привабливими, автор дає нам зрозумiти, що вони не стiльки вiд злої вдачi, а вiд тяжкої працi, нестаткiв — постiйних супутникiв селянина.