10 Клас

279

мріями, відчувала свою духовну поразку. Аж ось піднімається до її кімнати Фельс, який нічого не підозрює і не знає. Вони ж ось мають їхати на своє весілля. І тут на читача падає несподівано ціла злива, можна б сказати, де­монічних почуттів: «Якесь незнане доти, упряме, дике чувство обгорнуло її, одне лише чувство. Вона ненавидить, ненавидить з цілої глибини своєї душі! Вбивала б, проклинала б, затоптувала б, як ту гадюку… Чи — його? — Адже вона винувата!! Сама, самісінька вона…»

Що ж, головна героїня повісті О. Кобилянської виявилася просто люди­ною — з усіма притаманними їй сильними і слабкими якостями. І заслугою письменниці, на наш погляд, є те, що вона майстерно підібраними засобами виразності відтворила правдивий і повнокровний художній образ, а не схему чи символ. Незважаючи на такий фінал, ми багато дечому можемо повчитися в Олени: її силі волі, розуму, здатності до самопожертви в ім’я близьких.

СТЕФАН ЛІЄВИЧ — ОБРАЗ «НОВОЇ ЛЮДИНИ» В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

(За повістю О. Кобилянської «Людина») Ольга Юліанівна Кобилянська, видатна українська письменниця і гро­мадська діячка, не могла не замислюватися над тим, якою вона хоче ба­чити людину майбутнього. З жінками тут усе зрозуміло, адже багато її творів присвячено саме цьому питанню (жінка правами і становищем у суспільстві повинна дорівнятися чоловікам), а от яким повинен стати чоловік, як удосконалюватися? На це питання письменниця дає відповідь хай і епізодичним, але важливим образом Стефана Лієвича.

Це студент-медик, який приїхав на канікули додому і познайомився з Оленою Ляуфер та іншими молодими людьми. Він одразу привернув до себе увагу молоді, бо «чого вже… не оповідав!», а «вони прислухувалися йому, неначе б апостол правди витав між ними…» Стефан говорив про дівчат, які здобували вищу освіту, про те, що «емансипація жіноча в Швей­царії або і в інших поступових краях — се точка давно виборена» і що йому соромно, бо «тут жінки осталися ще так позаду за другими народами.., рівноправність з мужчинами… вважають… якоюсь химерою». Ці слова були близькими головній героїні повісті Олені, в особі Лієвича дівчина знай­шла не лише однодумця, а й коханого. А ще коли переконалася, яка це цільна натура, як він «прямував безоглядно до одного, до праведного; …задивлю-вався на жінок не очима нинішнього брудного егоїзму, а людини людяної…» Олені імпонує те, що цей чоловік не обертав себе «в якусь модну мал-пу». Він не дуже дотримувався тонкощів беззмістовного і лицемірного «світського життя», «не знав порядно гуляти кадрилі, а ще менше у від­повідній хвилі прискакувати до дам із плащем і рукавичками». Зате тяг­нувся до серйозних знань, до суспільно-корисної праці, такою ж хотів ба­чити і свою подругу, жінку взагалі: «Нехай озброюється кожда по можності, після обставин, а зброя їх… яка чиста, яка сильна, як варто по ню сягнути!! Се — знання, Олено!»

280

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Лієвич не сприймає того способу життя (пияцтво, картярство, флірту­вання, пліткарство), який веде багато молодих людей, як, наприклад, брат Олени Герман-Євген-Сидор. Він прагне видобути хлопця «з сього боло­та, в котре ви як-небудь, ще такі молоді, залізли по вуха: а так ідете чим­раз дальше до згуби!»

Зате який він ніжний, турботливий, як палко кохає Олену, з якою по­рядністю і чесністю ставиться до неї. «Серденько, голубко, любко, риб­чино»,— звертається до дівчини цей «великий та здоровий», «справдішній московський ведмідь», цілуючи «мало не кождий палець» коханої при розставанні перед від’їздом.

У гордих і сильних, чутливих до краси, до музики людей і любов кра­сива. Ось сцена їхнього освідчення: «Посередині гри встав нараз і при­ступив до неї. Яка одинока незабутня хвилина! В якім неописанім звору­шенню находився він тоді — звичайно спокійний, гордий! Признання його тодішнє було лиш відгомоном тої музики — скована пристрасть. А вона? Найніжніші нерви дрожали, тремтіли в ній. А вже обоє носили в серцю любов, однак і обоє були горді, вразливі, і одне не хотіло другому при­знатись, аж поки він перший почав…

Не було се якесь упоєння, що їх обняло. Се була сила глибока, могу­ча, підіймаюча сила, котра не знає ніяких перепон, нічого не жахається, котра, проломлюючи дорогу, пориває усе з собою, часто руйнує те, що закони і звичаї, і час з трудом збудували…»

Прощаючись, Стефан просить Олену: «Не клопочись, а бережись лише. Оставайся фізично сильна, а тоді все легше перебувається».

Письменниця не ідеалізує свого героя і вкладає в уста Олени Ляуфер ще й таку характеристику Лієвича: «Він мав також свої блуди. Був нуд­ний педант, був заздрісний, був гарячка…»

Гине Стефан Лієвич, як і личить романтикові (а ці риси ясно у нього виділяються), на полі бою — «набрався десь у шпиталі тифу і помер», віддавши себе обраній справі до останку.

Головна героїня повісті ще не раз зустрічатиметься зі своїм коханим — у снах, у листах. Ось вони в Олениному сні-маренні «любовались собою і сперечались, а між тим шуміло море про стару звісну пісню, пісню про любов», а ось останній лист Лієвича: «Любов таки найкраща з усього, що життя лиш має!» І це кохання для них — не просто почуття, пристрасть, а єднання душ і поглядів на життя, безкорисливість, взаємна повага, спільна боротьба за усе краще в собі, суспільно корисна праця. Таке мож­ливе тільки у людей нового типу, які дотримуються принципів рівності чоловіка і жінки, гідності Людини, що прагне повнокровного і суспільно значимого життя.

Отже, образом Стефана Лієвича Ольга Кобилянська, на наш погляд, розпочала галерею «нових людей», показала ідеал майбутнього у стосун­ках чоловіка і жінки. І цей ідеал виявився таким привабливим, що ним захоплюватиметься ще багато поколінь читачів.