«Широко долиною між двома рядами розложистих верб...»

(І. Нечуй-Левицький — неперевершений майстер описів природи) Повість «Микола Джеря» називають одним із кращих творів І. С. Не-чуя-Левицького. І одна з причин такого визнання — неперевершені опи­си природи. Академік О. Білецький зазначав, що «у нього [Нечуя-Левиць-кого] майже немає творів, куди пейзаж не входив би як обов’язковий елемент». Уже на першій сторінці повісті нас зустрічає Краса: «Серед до­лини зеленіють розкішні густі та високі верби», скрізь бачиш море садків. Звідусіль, з усіх куточків села плине багатство природи: «село наче в роз­кішних алеях». Природні барви буяють, полонять око читача: «левади розложисті й зелені», береги «оксамитові», «соняшники жовті», і над усим цим — сонце «несе золоте й срібне марево».

Розкішні, соковиті епітети, сміливі, часом несподівані метафори ство­рюють враження, що природа — ще один герой повісті. (Трава й осока «доходять» до самої води, Роставиця «в’ється гадюкою, передражнюючи

7 КЛАС

107

здорові річки», ховається в дубовому лісі й утікає в Рось. Верби «одступи-лись» од берега, там стара груша «вгніздилася» серед города і соняшники зовсім «заплуталися своїми жовтими головами в гіллі».)

На початку повісті перед нами постає небаченої краси природа, мо­лодий гарний парубок, кругловида дівчина, що зачаровує хлопця своїми співами. Але дуже швидко читач відчуває задушливу атмосферу кріпац­тва, нестерпний людський біль. На лоні такої краси ще жахливішими зда­ються всі біди селян, їхні нелюдські страждання. Але природа не зали­шається байдужою до людського горя. Вона і радіє, і співчуває, і обурюється разом із героями повісті. Як це часто буває в житті, природа набуває у повісті символічного значення. Повернувшись у рідне село після двадцяти років поневірянь, Микола приходить на ті місця, де вперше по­бачив Нимидору, розшукує стару грушу, пригадує всі подробиці: і криш­талеве листя, і жар-птицю, що ніби співала голосом дівчини.

Повість завершується, як і розпочинається, дивовижним пейзажем, який зігріває душу і залишає надію на краще.

Дослідники свідчать, що «небагато знайдеться письменників, які мог­ли б змагатися з Нечуєм-Левицьким у «почутті природи», в умінні її ба­чити й описувати. І завдання читача при цьому — вдумливо читати і на­солоджуватися красою, розсипаною на сторінках Нечуєвих творів.

ЗАХАР БЕРКУТ — МУДРИЙ ВАТАЖОК ТУХОЛЬСЬКОЇ ГРОМАДИ

(За повістю І. Франка «Захар Беркут») Іван Франко — великий український письменник. Ідея спільності, гідного людини життя народу були для нього настільки близькими, що знайшли відгук у його художніх творах. Із найбільшою силою про­звучала вона в історичній повісті «Захар Беркут». В образі головного героя уособлюється ідея Франкового твору. У ньому втілені міць, сила, мудрість народу. Високий на зріст, строгий лицем, Захар Беркут, «...не­зважаючи на глибоку старість іще сильний і кремезний». Його основ­ним життєвим покликанням є праця на користь народу. Навіть у по­хилому віці Захар бере активну участь у житті громади, допомагає своїм досвідом, лікарськими знаннями. Своє життя він присвячує бо­ротьбі за збереження єдності людей. Перед смертю Захар Беркут ба­чить перемогу справи, якій віддав усі свої пориви і сили. Переконли­вістю, життєвою мудрістю сповнені його виступи перед тухольською громадою. Слова свого він дотримує завжди. Він із гордістю говорить: «Беркути додержують слова навіть ворогові і зрадникові». Навіть по­мираючи, він думає про майбутнє свого народу. Він закликає їх три­матися разом, незламно стояти один за одного, щоб ніяка ворожа сила не змогла їх перемогти.

Я захоплююсь образом Захара Беркута, в якому втілено народну мудрість, патріотизм, відданість народній справі.

108

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА