11 Клас

397

Щодо роману І. Багряного «Тигролови», то тут можна знайти при-кме-ти і традиційного, і новаторського.

Із традиційних засобів автор часто вживає епітети, інколи навіть дуже нагромаджує їх. Наприклад, тайга у І. Багряного височенна, чотириярус­на, буйна, непролазна, зачарована. І це тільки в одному реченні! Любить письменник і колоритні порівняння (тайга, як африканський праліс; ліщи­на, мов щітка; повалені дерева, мов велетні на полі бою; тиша, як у дивному храмі дивного бога, та ін.). Зустрічаються й метафори різних видів («сон­це …ткало золоті прошви на білій скатертині»; «тюбетейки грубо перепро­шували, виправдовуючись перед френчем»), часті антитези (ударники і літуни, прокурори, розтратники, відповідальні відряженці і безвідпові­дальні рвачі). Мова роману багата на фразеологізми, прислів’я, афорис­тичні вислови та пісні (ні пари з уст, геройське діло не кожен зробить, ко­зача кров, Бог не без милості, козак не без щастя, у сміливих завжди щастя є). Присутні також елементи драми — діалоги, монологи, риторичні окличні та питальні речення. Синтаксис різноманітний — від серії корот­ких односкладних речень до складних конструкцій на кільканадцять рядків. Постійно зустрічаються детально виписані пейзажі, інтер’єри. Скрізь при­сутній майже іронічний підтекст. Але є й те, що належить до творчих зна­хідок І. Багряного. Оригінальний початок у формі казки — наскільки фан­тастично страшної, настільки й правдивої. Письменник використовує антитезу не лише на словесному рівні, а й на образному. Два світи — один в арештантському драконівському поїзді, інший — у комфортабельному експресі. І все це під загальною назвою «соціалістіческоє отєчество». Дві України — справжня, стероризована і сплюндрована, та ідилічна, патріар­хальна держава давніх українських поселенців на Далекому Сході. Хоч інко­ли письменник буває багатослівним і декларативним, чимало його образів виростають до символів. Наприклад, поїзд — «дракон», шлях Григорія — шлях України, тигри у клітках — доля головного героя. Навіть прізвища тут не прості, а старовинні козацькі: Многогрішний, Сірко, Мороз.

І. Багряний — не безсторонній оповідач. Скрізь відчувається у романі біль автора за свій нещасний народ і гнів на тих, хто занапастив його долю. Це помітно і в патетиці висловів, і в іронічній транскрипції російських слів («дєло слави, дєло честі, доблєсті і геройства», «експрес, которий возіт дрова і лєс», «соціалістіческоє отєчєство», «ви умєрлі, но дєло ваше живьот!»). Поряд із «золотими арабесками» автор вживає просторічні, навіть лайливі слова.

Отже, завдяки художній майстерності письменника ми маємо й ен­циклопедію життя українців Далекого Сходу, і багатопроблемний полі­тичний роман, і чудову пригодницьку книжку зі щасливим, майже фан­тастичним фіналом, і твір, що дає читачеві естетичну насолоду.

ГНІВНИЙ ОСУД ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ В РОМАНІ І. БАГРЯНОГО «ТИГРОЛОВИ»

Тоталітарний режим, сталінщина, радянська імперія. Для молодого покоління ці слова вже належать до архаїзмів, історичного минулого.

398

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Декому ж не дають спокою страхітливі спогади, а ще інші — жалкують за тією системою, бо вона будувала комунізм «для окремо взятих осіб», се­ред яких були й вони, а для мільйонів — те, що закінчувалося на «лаг». Бамлаг, Сєвлаг, Дальлаг і в цілому — ГУЛАГ. Пригадаймо майстерно зоб­ражений у романі І. Багряного «Тигролови» «Світ на колесах» та паса­жирів комфортабельного експресу, який котився, «м’яко погойдуючись, як у мрійному вальсі, пишаючись шовком фіранок на вікнах, мерехтячи люстрами… ніби разок блискучих коралів».

У салон-вагоні «на сніжно-білих столиках в такт поїздові видзвоню­вали малиновим дзвоном пляшки: червоне «Бордо», і пиво, і коньяк, і ліке­ри, і золотоверхові портвейни… Обабіч пляшок стоять скляні вази з пома­ранчами, цукерками, плитками шоколаду, пастилою, тістечками — мерехтять, випромінюючи з боків веселку і снопи проміння». Запопад­ливі кельнери вгадують наперед кожне бажання клієнта… «Далебі це єдине місце у цілій тій фантастичній «шостій частині світу», де можна зустріти щось подібне. Скільки фасону, скільки шляхетності і багатств і скільки піклування про людину»,— іронізує автор.

І це тоді, коли переважна більшість громадян цієї ж країни голодує, над­ривається від непосильної праці на «ударних будовах»-каторгах, як-от місто Комсомольськ чи Байкало-Амурська магістраль. І тоді, коли тими ж колія­ми мчать поїзди-дракони зі своїми жертвами-в’язнями в череві, а «крізь за­ґратовані діри» дивляться «тоскно ґрона мерехтливих очей» людей, одірва­них од рідного краю, замучених і зневажених. Можливо, це злочинці, вбивці, грабіжники? Ні! Це чесні трударі — полтавські, катеринославські й хер­сонські «куркулі», «державні злодії», суджені «за колоски» та й всякі «воро­ги» — вчені, учителі, селяни і робітники… Григорій Многогрішний, один із таких арештантів, утікач, розповідає Наталці про причину свого жорстоко­го вчинку щодо майора ОГПУ — НКВД: «Цей пес відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість і намагався подряпати серце, якби дістав. Так довгих-довгих два роки він мене мучив. А потім спровадив до божевільні. І все за те, що я любив свою батьківщину.

І я ще тоді поклявся іменем матері моєї, що відірву йому голову. Я втік з божевільні… Потім мене знову піймали і знову мучили такі, як він,— його поплічники… А потім присудили до двадцяти п’яти років каторги. І все тільки за те, що я любив свій нещасний край і народ…»

Усі, хто відчував себе людиною мислячою, а тим більше свідомим українцем, безжально винищувалися тоталітарною системою, якій потрібні були лише безвільні, безголосі раби, що, не пам’ятаючи свого роду й племені, повністю були б віддані «вождю».

Найогиднішим втіленням сталінізму є образ майора ОГПУ — НКВД Медвина. Цей слідчий зробив собі кар’єру на кістках, крові та страж­данні людей. І пишався цим: «Диво — це він! І легенда — це він! Тут — під блискучою уніформою — сховані такі речі, що перед ними поблідли б сам Арсеньєв… і навіть всі тигри». «Він дисциплінований, і точний,