logo
12__2009

11 Клас

691

смисловим принципом. Змін зазнають усі і все: Томи, мешканці міста, при­рода. Не знайшовши Назона, але частково почувши його книгу від Ехо й частково побачивши її на килимах німої ткалі Арахни, змінюється і Котта.

К. Рансмайр зазначав, що від самого читача, від його здатності сприй­мати залежатиме, наскільки його захопить асоціативне поле, чи наштов­хне на власні роздуми й інтерпретації. Тому «Останній світ» можна сприй­мати як суворий вирок людській цивілізації, що неминуче йде до загибелі, вичерпавши свою культуру, моральні й художні цінності. А можна як «по-стмодерністську гру», в якій один художній текст уживається в іншому, утверджуючи «сталість мінливості» буття, спонукаючи читача вичиту­вати авторський «підтекст» і створювати власний «надтекст».

Підштовхнуть до цього читача й коментарі автора до власного рома­ну — «Овідіїв репертуар», де коротко характеризуються персонажі «Ос­таннього світу» та їхні античні прототипи, хоча й у цьому розділі твору відчувається певна авторська іронія.

Метаморфози в романі «Останній світ» стають законом буття: все змінюється, перетворюється, але ці перетворення не підлягають логічно­му тлумаченню, вони несподівані й абсурдні, і єдине, що їх спрямовує — генетична спорідненість із «Метаморфозами» Овідія. У такий спосіб К. Рансмайр втілює постмодерністську ідею «світу як тексту».

ПРОБЛЕМА ВЛАДИ МИТЦЯ НАД НАТОВПОМ У РОМАНІ П. ЗЮСКІНДА «ЗАПАХИ»

План

  1. Проблематика роману «Запахи».

  2. Образ Ґренуя як розвінчання модерністського міфу про можли­вості митця і мистецтва.

  1. Смисл центральної метафори роману.

  2. Співвідношення краси і зла у романі.

III. «Запахи» — роман-попередження.

МОТИВИ ПЕРЕСТОРОГИ У ТВОРАХ ВИЗНАЧНИХ ПИСЬМЕННИКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

Література XX століття відзначається стійкою увагою до моральних проблем, питань історії і культури, положення людини в сучасному світі. Величезні соціальні зміни, що відбувалися в XX столітті, примусили бага­тьох письменників стати на захист людини, її особистості, її гуманістич­них ідеалів.

Жовтнева революція 1917 року в Росії гостро поставила питання взає­мин людини і суспільства. Найкращі російські письменники ще в 20-ті роки усвідомили небезпеку нового політичного устрою, який вів до ніве­лювання людської особистості. Антиутопічний характер мають твори-перестороги А. Платонова «Чевенгур», «Котлован», «Ювенільне море». В повісті «Котлован» автор символічно зображує будову нового

692

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

суспільства. Заради щастя майбутнього сьогодні безглуздо гинуть люди. Герої Платонова одержимі ідеєю майбутнього суспільства, вони риють котлован, щоб звести Дім щастя, де в майбутньому будуть жити щасливі люди. Заради цієї ідеї вони голодують, страждають від холоду і хвороб, але не залишають роботу. До будівників котловану прибилася маленька дівчинка-сирітка, їй більше нікуди піти, але «будівельники майбутнього» не можуть дати ради цій дівчинці, її смерть — це попередження всім людям, що майбутнього без теперішнього не буває, жодна ідея не варта життя дитини. У фіналі повісті Платонов зображує величезну яму, яка заростає бур’яном: це те, що не стало не тільки Домом щастя, але й котлованом.

В романі Є. Замятіна «Ми» зображується майбутнє суспільство, по­будоване на ідеях колективізму і тоталітаризму. Герої твору не тільки не мають особистості, але й втратили імена, відрізняються один від одного вони тільки номерами. Замятін показує, що тоталітарна держава прагне регламентувати особисте життя, але людина завжди залишається люди­ною. Герой роману закохується, і це людське почуття стає страшним для цілої Системи, яка забезпечує функціонування цього суспільства. Замятін показує, що людина дуже слабка перед Системою, але повинна і спро­можна їй протистояти. Страх героя перед порушенням норм і правил його суспільства, перед Системою призводять до трагічного фіналу, хоча ге­рой уже цього не усвідомлює (операція на мозку позбавила його уяви, фантазії, а разом із ними він позбувся здібності кохати).

У другій половині XX століття письменники звертаються до пробле­ми наслідків науково-технічного прогресу. Екологічні негаразди, моральні і національні стають темами дослідження багатьох письменників. Це і ка­захський письменник Чингіз Айтматов («І понад вік триває день», «Пла­ха»), і колумбійський письменник Габріель Гарсіа Маркес («Сто років самотності», «Осінь патріарха»), і японський Кобо Абе («Людина-скринька», «Ті, що увійшли в ковчег»). Ці твори засуджують зло, жор­стокість, зраду рідному народу, його звичаям, прагнення підкорити на­ціональні особливості безликим штампам «людини взагалі». Письмен­ники використовують міфи своїх народів, щоб показати одвічні прагнення людини, розкрити самобутність національної свідомості, якій технічний прогрес, «комп’ютерний раціоналізм» завдають страшних збитків. Головна проблема багатьох із цих творів — як поєднати особисте, національне і загальнолюдське, як не втратити своєрідність.

АНТИВОЄННИЙ ПАФОС У ТВОРЧОСТІ ВИЗНАЧНИХ ПИСЬМЕННИКІВ ХХ СТОЛІТТЯ

Ще Перша світова війна відкрила в літературі тему антимілітаризму, національного шовінізму. В образі бравого вояка Швейка видатний чесь­кий письменник Ярослав Гашек піддав гострій критиці імперську політику, він ніби попереджував, що війна руйнує душі людей, робить із них бездумних виконавців чужої волі.