logo
12__2009

11 Клас

687

  1. Містечко Гюллен і його мешканці.

  2. Пропозиція Клер Цаханесян.

  3. «Спокуса надто велика, а наша біда надто тяжка» як обґрун­тування ще не скоєного, але вже невідворотного вбивства.

ІІІ. Гротеск як провідний художній засіб п’єси, що допомагає усвідо­мити сутність центральної проблеми.

СЕНС ЦЕНТРАЛЬНОЇ МЕТАФОРИ У П’ЄСІ Е. ЙОНЕСКО «НОСОРОГИ»

План

  1. Ежен Йонеско — один із засновників «театру абсурду».

  2. Символічний смисл сюжету п’єси «Носороги».

  1. Проблема втрати індивідуальності під тиском масової свідо­мості.

  2. Сутність опору Беранже.

  3. Авторське пояснення задуму свого твору.

  4. Гротеск як засіб розкриття авторського задуму.

III. Масова свідомість і людська індивідуальність.

«ТЕАТР АБСУРДУ» ЕЖЕНА ЙОНЕСКО

Французький драматург румунського походження Ежен Йонеско (1909—1994) увійшов в історію світової літератури як найяскравіший і найпослідовніший теоретик і практик «театру абсурду».

Сам Йонеско завжди говорив, що «театр абсурду» почався саме з його перших п’єс, з «Голомозої співачки», «Стільців», «Жертв обов’язку». Хоча значнішим кроком у розвитку цього напряму Йонеско вважав прихід у те­атр у 1963 році Самюеля Беккета з його славнозвісною п’єсою «В очіку­ванні Годо». «Театр абсурду» був від свого початку для Йонеско «театром боротьби»: проти буржуазного театру, який він іноді пародіював, і проти реалістичного театру. Реалізм Йонеско вважав просто «театральною шко­лою», стверджував, що сама реальність «нереалістична». У буржуазному театрі Йонеско не приймав його надмірної заангажованості: надто багато уваги в такому театрі приділяється питанням економіки та політики. Що ж нового приніс «театр абсурду»? Йонеско хотів вивести на сцену саме «екзистенціальне існування людини», показати повноту і цілісність цього існування і водночас його глибокий трагізм, трагізм, який виникає із усві­домлення абсурдності світу. Йонеско згадує слова шекспірівського героя: «Світ — це історія, розказана ідіотом, сповнена шуму, позбавлена будь-якого смислу і значення». Саме таку історію хотів передати Ежен Йонеско.

У 1948 році він починає роботу над п’єсою «Голомоза співачка». Не приймаючи ні реалістичного, ні буржуазного театру, Йонеско намагаєть­ся створити певну пародію на театр взагалі. У п’єсі Йонеско є відверто пародійні елементи, які відтворюють поширені театральні штампи. На­приклад, славнозвісний монолог пожежника під назвою «Нежить». У ком­позиційному плані такий монолог повинен відігравати роль ключового для всього твору в цілому, але у Йонеско цей монолог — найяскравіший

688

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

приклад абсурду. Але, можливо, найважливішим є те, що «пародія на те­атр» виявляється і пародією на щоденне життя, дуже схоже на реальність, що викликає ненависть у обивателя.

Коли ж з’явилася найвідоміша п’єса Йонеско «Носороги», вона була сприйнята як п’єса антифашистська. Сам Йонеско погоджувався із та­ким трактуванням свого твору, але й наголошував на тому, що «Носоро­ги» — ще й п’єса, спрямована проти усіх видів колективної історії, за чим би вони не були приховані. Він досліджує саму психологію насилля і підкорення, якому служить сучасна масова свідомість.

На прикладі Ежена Йонеско ми спостерігаємо дуже поширену розбіжність між декларацією творчості і самою творчістю. П’єси Йонес-ко, написані, здавалося б, за законами «театру абсурду», переросли сам авторський задум і стали чимось більшим, ніж пародія на театр.

ГРА З ЧИТАЧЕМ У РОМАНІ У. ЕКО «ІМ’Я ТРОЯНДИ»

План

  1. Умберто Еко — один із найвидатніших майстрів постмодернізму.

  2. Постмодерністська забарвленість жанру та сюжету роману «Ім’я троянди».

  1. Мотив пошуку зниклої книги.

  2. Гра з чужим текстом.

  3. Елементи жанру історичного, пригодницького й детективно­го роману.

III. Іронічність центрального конфлікту роману.

ДІАЛОГ АВТОРА І ЧИТАЧА У ПОСТМОДЕРНІСТСЬКОМУ РОМАНІ У. ЕКО «ІМ’Я ТРОЯНДИ»

Автор роману «Ім’я троянди» Умберто Еко — відомий італійський уче­ний і публіцист. Умберто Еко віддав багато сили вивчанню питань ху­дожньої творчості. У своєму постмодерністському романі «Ім’я троян­ди» письменник не лише виконував художні завдання, але й прагне написати твір, який би сформував активного, мислячого читача.

Постмодернізм став потужним літературним напрямком другої по­ловини ХХ століття, хоча його витоки проглядаються уже в модерніст­ський період. У постмодерністській літературі змінюються не стільки зображувальні засоби і тематика, скільки найглибинніші художні принципи. Це стосується і ставлення автора до свого твору, і нової взає­модії письменника з читачем. У період модерну читач був об’єктом, на який спрямовувалися певні художньо-оформлені ідеї письменни-ка-драматурга. У новий період читач стає співавтором, не об’єктом впливу, а рівноправним суб’єктом, без існування якого не було б ні письменника, ні його твору.

«Ім’я троянди» — постмодерністський роман, тому його не можна сприймати лише як історико-детективний твір. Утім, письменник перед­бачав і таке прочитання свого твору. Адже особливість постмодерністської