11 Клас

337

При черговому обшуку «поперериване все і поперекидуване, позмішу­ване і потоптане», знищено хату, «хату-святиню, де ікони споконвіку ося-ювали хліб на столі».

Бабуся Харитина Григорівна намагалася захистити житло, зберегти їстівне хоч для дітей.

«— Оддайте харчі, то ж не ваше — не ви напрацювали! Дітям їсти тре­ба, оддайте зараз, я вам кажу!

Вартовий мовчить, ніби не чує і не бачить бабусі. Грізний! В руці сила, власна і начальникова. За начальником рудіє Отроходін, той інструкту­вав: «Забрати до крихти». А далі, вгорі — вождь партії і держава. Чого ж стара турбує?»

Майже ніде автор не називає представників влади людьми. Для ньо­го вони «зайди», «здобичники», «супостати», «напасники», «круки ду-шоїдні», «одбиральники», «не люди, а гаки — тягти хліб», «обдирщики». Окремих уповноважених щедро наділяє прізвиськами-характеристиками: «понурик», «гризун», «рудун», «рудець», «дикун собачий», «круглоокий».

Народ розуміє, звідки зло, але протистояти йому не може, хіба що пошепки переповідаючи страшні історії та передбачення. Попутник Ми­рона Даниловича говорить про звіра, який «з дна морського виходить, це — з життя народів, де всякі хвилі котяться. Виліз він з багна в образі… партії,— зразу кинувся на сім’ї людські: розриває їх, бо сказано — звір. І він не останній; будуть зліші. Потім всіх придавить один. Поставить на всякому спокушеному знак: що думати і що робити. Хто відступає — кара! …Скибки хліба не дадуть, коли не покажеться знак на лобі і на долоні, кладеній від князя, що при дияволі ходить».

Міліціонери — «охоронці порядку» — «скрізь запускають при-чіпливі п’ятірні, що звикли до одного зусилля: грабежу останніх харчів людських».

Невідомо звідки, але й у місті, й на селі знали, що в часи такого люто­го голоду партійні керівники мали повний достаток, що на деяких «крем-лівців-тузів» працювали цілі ферми.

Ус і беззаконня, які творилися, були нібито в ім’я високої мети. «Тисячник» Отроходін виголошує промову перед селянами про не­обхідність виконання плану хлібозаготівель. «В його уяві «трудящі» витіснили присутніх, що з залізними мозолями; він — про інших. Па­пери інструкцій дихали квітнем, коли мріяв, якими щасливими тру­дящі стануть. Віддалені і невиразні. Але їх думання і розвиток — дже­рело бадьорості для Отроходіна. Від їх імені накладає вимоги, як на лезах, до зерносіїв, чужими очима». Насправді ж мета була одна — швидше доскочити до «смачних місць, зайнятих рибищами», щоб одержати «великориб’ячу луску: ордени, «путьовки», абонементи на видовища, грошові конверти…»

Особливому терору піддавалися з боку влади одноосібники — «інду­си». Але не краще було й колгоспникам, яких, як каже письменник, «з’юрм-

338

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

лено в турлучну вигадку». Старий Прокіп, з яким Мирон Катранник їхав на Воронежчину, говорить про колгоспи, що то витівка хитра: «Знаєте, за яку ціну добро з колгоспів беруть?.. За десяту часть і ще меншу, супроти ціни в магазині, де це спродується…, капіталізмові не снилося!» А стосовно ворогів та підкуркульників, про яких так кричать усі,— то теж проворна вигадка. Роблять так злодії на ярмарку, кричучи: «Дер­жи!» — і показують на когось, хай народ туди глядить. Прокіп вважає, що починає виповнюватися пророцтво «про сатану і звіра, йому службово­го, про виконавця і жовту одежу, в якій він князює…»

Мирон Данилович підтримує його, називаючи колгосп «татарщи­ною»: «Одкаснись своєї душі, стань побігайлом… Що заробив, не бачиш; ти жили собі рви, а другий дурно рукою водить, міра ж рівна: робочий день.

…— Хвалять, що то дорога в радість, а я думаю — в хлівець».

Отже, «жовтий князь» та його слуги — злі, темні сили тоталітарної системи, і хочеться сподіватися, що вони більше ніколи не пануватимуть на нашій багатостраждальній землі.

ЖІНКИ — БЕРЕГИНІ РОДУ В РОМАНІ В. БАРКИ «ЖОВТИЙ КНЯЗЬ»

Зі світлими душами і чистими помислами змальовані жінки в романі В. Барки «Жовтий князь». Це дружина головного героя — Катранник Да-рія Олександрівна, його мати Харитина Григорівна та дочка Оленка.

Небагатьма словами схарактеризовано бабусю Харитину, але яки­ми яскравими та влучними. «Була їм стара, як великий янгол: тільки ними жила і для них була в неї вся думка і праця», «була мати — як світло з височини, і втратилося…» Замолоду пізнала горе — залиши­лася вдовою: чоловіка забрали на німецьку війну, і він не повернувся. «За всіх думала і втішала кожного», невсипущою працею додавала до­статку в сім’ю, виховувала дітей. З невісткою жила дружно, була їй за матір, створюючи в домі атмосферу добра і злагоди. Разом берегли звичаї і віру: «Їхня хата, ще прадідівська, з сволоками в старовинних знаках, різьблених і свічами палених, була завжди біла. Харитина Гри­горівна і невістка так порались, так гляділи, щоб зберегти добрий ви­гляд зокола і всередині». Хоч і бідні, але одяг охайний, чистий: бабуся «у чорному; просторно і рівно держиться одежа після прасування. Ху­стка біла, далеко вперед нависла…»

Але головне те, що Харитина Григорівна серцем і душею сприймала Божі заповіді, жила за ними і хотіла б, щоб цього дотримувалися онуки. Чорне лихоліття, голод вона сприймає як кару Божу, згадуючи, що тепер робиться в селі: пиячать, б’ються, пліткують, насміхаються один з одно­го. Картає й себе, що за роботою мало приділяє уваги молитві.

Дарія Олександрівна така ж тиха, спокійна, так же намагається не впус­кати до серця злобу й роздратування. Усю душу віддає сім’ї, дітям. Їй хо-