12__2009

Пізня поезія анни ахматової — відображення трагедії часу

У літературу молода Ахматова увійшла як інтимно-психологічний поет, що може не просто розповісти про найсповідальніше, але й дати можливість читачеві пережити разом із нею ці почуття. Пізня поезія поетеси зберігає цю рису, але наповнюється новим змістом, усвідомленням тісного зв’язку своєї долі з долею народу, своєї відповідальності перед історією і культурою за все, що відбувається у країні. Це виявилось у поемі «Реквієм».

За жанром поему можна визначити як ліро-епічну, бо в ній особиста трагедія усвідомлюється як трагедія всенародна, а всенародна — як особиста.

Частини поеми були написані протягом 1935—1940 років під впливом страшних подій особистого життя: арешт чоловіка, потім сина. Але очевидно, що склалася поема як цілісний твір набагато пізніше. Про це свідчить і епіграф, датований 1961 роком:

Нет, и не под чуждым небосводом, И не под защитой чуждых крыл,— Я была тогда с моим народом, Там, где мой народ, к несчастью, был. Цей епіграф розкриває глибоке усвідомлення зв’язку своєї долі з народною, як через роки особисте відступало перед трагедією історії. Назва поеми «Реквієм 1935—1940» сприймається не як жалобна мелодія у пам’ять про окремих людей, а як реквієм усім тим страшним рокам історії. Не випадкова і частина поеми «Замість передмови», датована квітнем 1957 р., саме з цього часу починається «відлига», відмова керівництва країни від крайніх проявів тоталітаризму. На запитання однієї з жінок у черзі біля тюрми, чи зможе Ахматова описати «це», поетеса відповідає: «Можу». Читач сприймає цю відповідь у контексті своєї попередньої інформації: тепер, у 1957 році, «можу» розповісти не тільки про себе, а й про народ, що вистраждав, вистояв, переміг ці роки. Частини поеми «Посвята» і «Вступ» створюють не тільки емоційний настрій для сприйняття тексту поеми. Вони створюють картину всенародного страждання. Поетеса уникає особового займенника «я», натомість виходить «ми»:

Содержание