11 Клас

393

Помер Іван Багряний у західнонімецькому санаторії Сент-Блазієн 25 серпня 1963 року. Похований у Новому Ульмі. Вже після смерті пись­менника друзі видали роман «Людина біжить над прірвою», який був на­писаний ще в 1948–1949 роках. З 1990 року твори письменника почали друкувати і на батьківщині, а 1991 року І. Багряний був нагороджений Державною премією України ім. Т. Г. Шевченка (посмертно).

ЯКІ ГРІХИ СПОКУТУВАВ ГРИГОРІЙ МНОГОГРІШНИЙ

(За романом І. Багряного «Тигролови»)

Наші далекі предки, без сумніву, мали підстави давати один одному промовисті прізвища. Так чинить і більшість письменників, називаючи своїх героїв. То ж які гріхи у Григорія Многогрішного і за що йому ви­пав такий тернистий шлях? А «гріхів», як на тоталітарну систему, що душила все живе й мисляче, доволі багато: розум, гідність, національна самосвідомість, сміливість. І найбільший «гріх» — любов до батьківщи­ни, до Матері-України та її замученого, обдуреного народу.

Автор робить свого героя нащадком славного гетьмана Дем’яна Мно­гогрішного, першого політичного засланця Сибіру. І це глибокий сим­вол невимовно тяжкої долі українського народу, який споконвіку страж­дав від нападів ворогів зовнішніх, а потім був стероризований, напівзнищений ворогами внутрішніми, новітніми варварами.

Образ молодого інтелігента 30-х років, та ще й змальованого у ге-роїко-романтичному плані, для української літератури новий. Ми за­хоплюємось юнаком, що став легендою, гордим соколом для в’язнів еше­лону смерті, підпилявши неймовірними зусиллями дошки вагону і вистрибнувши на ходу зі скаженого поїзда. Він став «дияволом» і страшною легендою для свого мучителя — слідчого Медвина, бо під страшними тортурами не зламався, не став просити, а тільки прокли­нав або мовчав.

Григорій Многогрішний ішов безмежними тайговими нетрями, без їжі, одягу, без будь-яких засобів для оборони чи полювання, без напря­му, і все-таки не втрачав віри: «Проте відчай не брав його. Дуже-бо ба­гато він перетерпів, щоб ще впадати у відчай. …Його гнала вперед над­звичайна впертість, сто раз випробувана і загартована мужність. Вперед, наперекір всьому!» Виснажений, зголоднілий втікач знайшов у собі сили, щоб врятувати не лише себе, а й дівчину від лютого звіра.

Григорій виявляє себе згодом чудовим мисливцем, навіть бере участь у полюванні на тигрів. Його девіз: «Бог не без милості, козак не без щастя».

І щастя його знаходить — він завойовує серце гордої й прекрасної дівчини — Наталки. Вони разом, сміливо кинувши виклик долі, з диво­вижними пригодами переходять кордон і опиняються в безпечному місці. Дівчина згодна йти з коханим навіть на його Україну, наражатися на небезпеку. Адже він поклявся собі повернутися на батьківщину, але вже не як вигнанець, а «як месник».

394

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Історія ця може здатися неймовірною, фантастичною, коли б не була частиною життя самого автора. Звичайно, у даному випадку перед нами не автобіографія, а художнє узагальнення, хоч основні факти дійсно збіга­ються (втеча, переховування в українських переселенців і навіть одружен­ня та повернення на батьківщину).

Отже, Григорій Многогрішний стає живою ланкою, що поєднує дві України — омріяну, сонячну, ясну і нещасливу, стероризовану, скривджену. Тому його образ набирає символічного звучання. Він втілює в собі непо­кірну й горду молодість та молодість сплюндровану, страчену, яка споку­тує, мабуть, гріхи батьків і дідів — покірність, політичну байдужість, не­послідовність, довірливість та брак національної самосвідомості.