10 Клас

609

ПРОБЛЕМА ВИХОВАННЯ У РОМАНІ Ч. ДІККЕНСА «ПРИГОДИ ОЛІВЕРА ТВІСТА»

Проблему виховання можна називати однією з провідних в англійській літературі. І Чарльз Діккенс не був у цьому першовідкривачем, але він знай­шов свій шлях розв’язання проблеми, показавши лондонське дно без ро­мантизації.

У передмові до одного з видань роману «Пригоди Олівера Твіста» Діккенс писав: «Мені здалося, що зобразити реальних членів злочин­ної групи, намалювати їх в усіх їхній потворності, показати злиденне їхнє життя...— означає... допомогти суспільству». Його представники лондонського дна відверто потворні навіть зовні, тим більше у своїх звичках. Ось б’є в котрий раз свого білого собаку Сайкс, який не знає жалощів ні до кого. Так, як і цей білий собака, звикла собі на лихо до нього Ненсі. Щиро і сильно покохавши Сайкса, Ненсі намагається за­хистити його від усіх бід. Але чи здатен він це оцінити? Певно, ні. І в цьому ми переконуємося, коли він розправляється з Ненсі безжаль­но. Чи міг він пожаліти дитину, яка була для нього лише інструмен­том для крадіжок! Поранений під час нічного нападу, Олівер покину­тий напризволяще. Порятунок хлопчика — справа рук добрих жінок, здатних зрозуміти і повірити людині, знайти у серці співчуття. Оповідаючи про пригоди Олівера Твіста, Ч. Діккенс розгортає широ­ку панораму дна суспільства. Холодні сірі нічні лондонські вулиці, в яких не знайдеш прихистку; брудні й смердючі лігвища — обитель усіх пороків. Ця атмосфера теж виховує. І не в усіх стає мужності про­тистояти брудові, котрий панує довкола. Голод і приниження часто при­мушують маленьких людей хитрувати, брехати і зраджувати. Жор­стокість світу породжує жорстокість дитини. Саме це хвилює письменника, який свідомо оголює найстрашніші виразки англійсько­го дна, бажаючи звернути на них увагу суспільства. Письменник вва­жає, що проблема виховання людини — справа усього суспільства. Одне із завдань роману «Пригоди Олівера Твіста» — показати сувору прав­ду заради того, щоб примусити суспільство бути справедливішим і ми­лосерднішим. З іронією автор вставляє зауваження з приводу тієї чи іншої ситуації, коли респектабельні англійські джентльмени брезгливо відвертаються від бідних знедолених людей, котрі опинилися в робіт­ному будинку. Один із таких героїв-джентельменів Діккенса навіть не має імені, він просто названий паном у білому жилеті. Не зробивши нічого гарного для Олівера та інших сиріт, він пророкує хлопчикові в’язницю і страту. Так письменник порушує ще одне питання: що являє собою істинна вихованість, і чи можлива вона без доброти і милосер­дя. Відповіддю на це питання є увесь роман. І гарне, і негарне у людині може змінювати життя, суспільство людей. І дуже важливо, якими мо­ральними принципами живуть ті люди. Таким є погляд Ч. Діккенса на проблему виховання.

610

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНЕ І МОРАЛЬНЕ ПЕРЕТВОРЕННЯ ЕЛІЗИ ДУЛІТЛ

(За п’єсою Б. Шоу «Пігмаліон»)

П’єса «Пігмаліон» — одна з найкращих драм англійського письменника Бернарда Шоу. Захоплює вона одразу — з першого рядка! Ти ніби опиняєш­ся в далекій Англії, а персонажі п’єси — твої давні знайомі…

Рясний літній дощ ллє, як із відра. Ту т і там несамовито верещать свист­ки»; а ми біжимо, щоб сховатися під портиком церкви св. Павла. Дивна дівчи­на привернула мою увагу. Вона продавала квіти. У неї зовсім не романтична постать, їй десь вісімнадцять-двадцять років. На голові в неї матроський бри­лик, який назбирав чимало лондонської пилюки та кіптяви. Черевики її ма­ють плачевний вигляд, а волосся так і просить, щоб його вимили. Але крізь її занехаяність проглядає природна врода. Вона привертає увагу ще й тому, що кожному пропонує квіти, як ось: «Купіть у мене квіточку, копітане!» Дівчи­ну звати Елізою, вона донька сміттяра, матері в неї немає, шоста мачуха вигнала її з дому і їй доводиться самостійно заробляти собі на прожиток. Дівчина виросла в Ліссон-Грові, а «жила там у такому хліву — навіть свиней тримають краще». Але Еліза нікому не дозволяє себе кривдити, вона вміє постояти за себе, вона має гордість, навіть трохи самовпевнена. Еліза, певно, велика мрійниця, бо інакше чого б їй демонструвати перед незнайомим хлоп­цем Фредді свою причетність до «Бухингему». Сьогодні Еліза заробила трохи грошенят, настрій непоганий, навіть на таксі приїхала додому! Трохи зіпсу­вав день отой записувач біля церкви…

Ба! Що це? Згасла лампа — скінчився гас. Але й це не біда. Можна вкинути в лічильник ще один пенні і в кімнаті буде світло, але ж дівчина має заощаджувати. Та й мріяти і розмірковувати в ліжкові буде куди кра­ще і дешевше! Еліза знімає із себе деяке верхнє вбрання, шпурляє його на купу всякої всячини й залазить у свою постіль.

«Так, так, так,— думалось дівчині.— Заробіток сьогодні непоганий. Але якийсь черв’ячок гризе душу… Ах, записувач! Елізі згадався джентльмен у портику, який записував її слова — ніби вона щось недозволене говори­ла! А як нечемно він з нею розмовляв! А все через що? Через отой клятий міссанґровський діалект — ніби вона не має права говорити своєю мо­вою. «Затям: ти — людська істота, наділена душею і божественним даром ясного, виразного слова, а твоя рідна мова — це мова Шекспіра, Мільтона та Біблії…» і ще: «ти, утілена кривдо англійської мови, я міг би зробити з тебе царицю Савську».

Еліза уявила собі царицю, яку вітають у знаменитому Букингемському палаці. Горить блиском вогнів і коштовностей королівська зала, Еліза — найпрекрасніша серед красунь палацу. Із цими думками засинає квіткар­ка; згасають вогники у вікнах бідняків на Ейнджел-корт біля Мікладжон-сової гасової крамнички.

…Ранковий промінець доторкнувся до кінчика носа доньки сміттяра, здригнулися її пухнасті вії і вона повернулася з королівського розкішно­го палацу додому. Ні, не розпач охопив Елізу. Вона тепер знала, що мала