10 Клас

245

українське село перед заворушеннями 1905—1907 рр. і під час цих подій. Перша частина твору, завершена 1903 р., стилістично виписана в реалістичній манері. Другу частину повісті було завершено 1910 р. Не дивно, що семи­літня часова дистанція та драматичні події в житті суспільства, що відбули­ся за цей час, зумовили еволюцію стилю в напрямку посилення імпресіоні­стичної складової. Узагалі враження від першої російської революції стали основою цілої низки першокласних творів письменника — «Сміх», «Він іде», «Невідомий», «Persona grata», «Коні не винні» та ін.

Останній період творчості Коцюбинського характеризується його інтересом до загадкового світу народної міфології. Результатом такої за­цікавленості стала поява одного з кращих творів письменника «Тіні за­бутих предків». Звернувшись до життя карпатських українців, автор зоб­разив поетичний світ давніх гуцульських традицій, сильних і нестримних почуттів, органічної єдності з природою.

Загалом художня практика Коцюбинського свідчить про значний по­ступ у розвитку української прози. Для неї характерні тенденції проблем­но-тематичного оновлення, цікаві жанрові та стильові пошуки. Письмен­ник по праву вважається однією з найбільш яскравих і оригінальних постатей в українській літературі кінця ХІХ — початку ХХ століття.

ІДЕЯ СЛУЖІННЯ МИТЦЯ НАРОДОВІ В НОВЕЛІ М. КОЦЮБИНСЬКОГО «INTERMEZZO»

Новела «Intermezzo» написана у 1908 році після подій 1905—1907 років, пережитих автором. Вона містить відгомін цих подій, інтерпретованих М. Коцюбинським через переживання ліричного героя, якого більшість кри­тиків ототожнюють із самим автором. Це дає нам право стверджувати, що в новелі розкривається не тільки тема служіння інтелігенції народові, але й ідея служіння митця суспільству. Почасти ліричний герой — це сам ав­тор, стомлений безліччю «треба» і «мусиш». Ось як говорить про це М. Коцюбинський: «Я утомився. Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а й чуже. А врешті — хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутися з людиною. Я не можу бути самотнім».

Прагнення самотності обґрунтоване неприпустимістю того стану мо­рального збайдужіння інтелігенції, розчарованості й апатії, яке з’явилося в період соціальної кризи початку ХХ століття. Як це сталося? Письмен­ник вважає цілком природним те, що митець сприймає усі болі людські як свої: так личить порядній людині, громадянину, а ще більше митцеві, адже, на думку письменника, митець повинен бути чутливим до чужого горя, бо його покликання — бути словом для безправного народу, його голосом. Справжній митець не поділяє біди свої і чужі, а це нелегко. Є від чого стомитися, є заради чого брати перепочинок. Спокій потрібен митцю, щоб мати змогу набратися душевних сил. Автор змальовує

246

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

незвичну для всієї нашої літератури картину збайдужілості людини, коли, прочитавши про повішених, вона спокійно заїдає цю звістку сливою. Письменника лякає подібна відсутність нормальної реакції. Що ж по­трібно, щоб змінити такий стан? Як відповідь на це питання М. Коцю­бинський подає прекрасні картини природи, що здатна вилікувати збо­лену душу. Вона надає снаги, вона нагадує про велич вічного і кличе відновити втрачену гармонію заради оновлення, заради самого життя.

А диво повернення до людини вражає своєю пронизливою правдою. Лю­дина не може бути самотньою увесь час, вона мусить знаходитися серед лю­дей. І місце митця саме у суспільстві — там, де він найбільш необхідний, де болі й страждання людські досягли краю. І ліричний герой новели після ду­шевного перепочинку бажає повернутися до людей. «Говори, говори»,— звер­тається він до мужика, що уособлює для нього все горе людське. Він знову готовий служити людям, як і належить справжньому митцеві.