10 Клас

287

що піснею тамує народний біль. У поезії «Слово рідне! Орле скутий!» Олесь не оспівує слово, як у попередньому вірші, а закликає його спочатку стати мечем, а в наступному рядку — сонцем. Сонце і меч — протилежні символи. І це не є свідченням мінливості думки автора. Слово, в розумінні Олеся,— це єдність протилежностей. Це скутий орел, співочий і забутий грім. І сила слова в тому, що слово-сонце, освітивши край, вселяє надію в безсмертя народу. О. Олесь переконаний, що народ живий доти, доки живе його слово.

Для Олександра Олеся доля рідної землі, як і його особиста, не­віддільна від долі рідного слова. Можливо, саме тому, коли Олесь опи­нився в еміграції, його надія так і не піднялася до тих висот, яких вона сягнула тоді, коли митець був разом зі своїм народом. Втратився крев­ний зв’язок, який живив творчість Олеся. А без рідного краю він пере­став бути самим собою. Він хотів і не зміг повернутися до себе, хоча ще в 1907 році писав:

Я в полі буду сам стояти, Шаблі ворожі відбивати. О, не лякайте! В мене крила, В крові — огонь, в душі — любов…

У багатьох своїх поезіях О. Олесь використовує принцип теза — антите­за: журба — радість, життя — смерть, пам’ять — безпам’ятство, боротьба — упокореність. Як нероздільні ці поняття, так і творче єство поета невіддільне від його людської долі. Чим жорстокіше життя — тим загартованіше слово, міцніша віра. Улюбленець долі навряд чи стане справжнім митцем. Він не знає, що таке вибір, бо за нього вибирає життя. Однак, лиш вибираючи між славою і честю, правдою і вигодою, нарешті, життям і смертю, росте сумлін­ня. Чим глибше його коріння в людській душі, тим праведніший вибір. Якщо людське сумління німе, то сумління поета має гучний голос, який озиваєть­ся до мертвих, живих і ненароджених, до земляків і чужинців, щоб утверди­ти істину істин: світ вічний і могутній для людини в щасті і в стражданні.

Олександр Олесь звичайно знав, що не буде іншої весни, іншої лю­бові, іншої рідної землі, іншої долі, ніж та, яка є, в якій нерозривно з «жур­бою радість обнялась». Можливо, іноді поет шкодував за тим, як склало­ся його життя, проте мужньо зносив удари долі, не складав руки, а працював до останнього свого подиху. Олесь любив життя і знав йому ціну. Про це свідчать останні поетові рядки:

Життя минає, наче сон У пущі, серед лісу. І вже чиясь страшна рука Береться за завісу. Постій! Ще вечір не погас, Ще певний шуму праліс. Ще серце кров’ю не зійшло, Пісні не доспівались!

288

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

ЖАНРОВА І ТЕМАТИЧНА РОЗМАЇТІСТЬ ЛІРИКИ ОЛЕКСАНДРА ОЛЕСЯ

Олександрандр Олесь — один із найталановитіших поетів початку XX століття, уже перша збірка якого засвідчила, що «Україна,— за слова­ми М. Грушевського,— дістала поета-лірика, котрого виглядала з часів Шевченка».

Уже перший друкований вірш, датований 1903 роком, конкретизує витоки тих «срібних акордів, що з серця знялись»:

В дитинстві ще… давно, давно колись Я вибіг з хати в день майовий… Шумів травою степ шовковий, Сміявся день, пісні лились… Весь божий світ сміявсь, радів… Раділо сонце, ниви, луки… І я не виніс щастя-муки, І задзвеніли в серці звуки, І розітнувсь мій перший спів.

Ці перші поетичні рядки засвідчили сповідальну щирість, простоту, непогамовність та емоційну складність почуття, а також свіжість, сонце-сяйність, музикальність поетичного слова.

Образний світ Олександра Олеся заснований на почутті, на пережи­ванні, на суб’єктивному настрої, і це ліричне начало є всеохоплюючим і всепроймаючим у творах, різних як за тематикою, так і за жанровою при­родою. У своїй поетичній присвяті матері («Моїй матері») він називав себе дитиною степу, що «як море хвилювавсь», «рідним братом вітру, про­стору і трав». І ця поезія степу, гаю, ланів, що «пахтіли і цвіли», є про­відною у доробку Олександра Олеся, у його жанровій системі.

Жага природи, ненаситність її чарами, замилування її вічним рухом ста­новлять основу світосприймання Олеся, його вражаючого життєлюбства:

Як жити хочеться! Несказанно, безмірно… Не надивився я ні на зелену землю, Ні на далекі сині небеса.

Ліричний герой поезії Олександра Олеся має непереборну, вічну по­требу читати таємничо-прекрасну книгу природи, оспівувати її красу, черпаючи від спілкування з нею те, що тримає його на світі,— «щастя-муку», «журбу і радість».

Почуття героя і почуттєва краса природи лежать в одній і тій же пло­щині, становлячи нероздільну єдність. Їх важко цитувати, бо вони на од­ному подиху прочитуються від початку і до кінця.

Зачаровує в інтимній ліриці поета не тільки щирість, краса почуття, а й те, що непогамовний шал закоханого серця передається за допомогою виняткової довершеності художніх знахідок, передусім, метафор, порівнянь: