logo
12__2009

10 Клас

303

важко. Свого часу за відверті виступи був оголошений ворогом соціалізму, націоналістом, агентом імперіалістичних держав, інтервентом. І як на­слідок — сидів у тюрмах, жив нелегально, емігрував і знову, ризикуючи, переходив кордон. «Метри» ж критичного цеху, побачивши в доробку пись­менника образи хворобливо-безвольні, хисткі у переконаннях і навіть амо­ральні у поведінці, називали його проповідником індивідуалізму й суціль­ної аморальності. Його ім’я було поховане під тоннами критичних статей, його творчість старанно обминалася укладачами підручників та енцикло­педій. Але він знову повертається до нас із понад півстолітнього забуття.

Дебютувавши 1902 року оповіданням «Сила і краса», Винниченко вразив силою слова, життєвістю не тільки простого читача, а й таких літе­ратурних авторитетів, як Леся Українка та Іван Франко.

Уже рання творчість Винниченка вражала багатогранністю темати­ки, художньою глибиною і психологічною майстерністю відображення соціальних типів і суспільних процесів.

Продовжуючи класичну тему соціального розшарування на селі, пись­менник доповнює і поглиблює її новими гранями, подавши через індиві­дуалізовані образи збірний образ селянства, перед яким лежить «широ­кий шлях у повний пролетаріат».

За допомогою психологічно переконливих сцен і образів, точних ха­рактеристик і деталей письменник змальовує процес крайнього зубожіння українського села, зародження революційних настроїв, політичної свідо­мості і нових суспільних виявів — агітаційного та революційного руху. З-поміж творів такого тематичного циклу особливо помітними є опові­дання «Салдатики!!», «Хто ворог?».

Змінилося село, зауважує автор в оповіданні «Салдатики!!». «До вчо­рашнього дня жило собі,.. як і перше: голодали, боліли, умирали». І рап­том — заговорило по-новому: «…Той має право на землю, хто робить на ній! Ми робимо — наша й земля». В особі селянина Явтуха, що проголо­шує ці карбовані слова на сході, село заявляє про себе, як про нову по­літичну силу.

Незважаючи на трагічний фінал (Явтуха вбили послані на придушен­ня бунту «салдати»), оповідання має певний оптимістичний заряд. Цей контраст є однією з особливостей творчої манери Винниченка.

Оповідання «Суд» присвячено тій самій темі, проте характеристика селянства дається опосередковано: автор ніби усувається від коментуван­ня подій, передаючи свої «повноваження» земському начальникові Ми­хайлу Денисовичу Самоцвіту. «В морду! От і все роз’яснєніє… Р-раз, два… Третій раз у вухо — і марш… І весь суд…» Саме такий самосуд над селя­нином, що виявив «непослушаніє», працюючи за мізерну плату в госпо­дарстві Самоцвіта, і зображено в оповіданні.

У комічному плані виписаний і центральний епізод оповідання, а точ­ніше — в трагікомічному, підсиленому сатиричними нотками. Ідеться про те, що прикажчик, «ошибшись», замість Ніканора на «суд» покликав

304

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Никихвора, і Михайло Денисович «чоловікові безневинно морду розбив», «кров пустив». До добродушного сміху тут далеко, адже автор висміює панську сваволю і жорстокість, хижацьке єство «заступників» народу.

Роздумуючи над проблемою інтелігенції і народу, В. Винниченко з гіркотою зауважує, що до взаєморозуміння ще далеко. Свідченням того є хоча б трагічний фінал оповідання «Студент». У ньому малюється не­порозуміння між озвірілою і легковірною селянською юрбою й агі-татором-студентом під час пожежі, в якій підозрюють «студентів». Цей конфлікт закінчується трагічно: самогубством студента, що своєю смер­тю хоче довести свою правоту…

Проаналізовані твори не вичерпують усього багатства, що залишив нам письменник, проте яскраво засвідчують, що все, принесене в укра­їнську літературу В. Винниченком, піднесло її на якісно новий рівень, збагативши темами, проблемами і характерами.