logo
12__2009

11 Клас

673

Рад визнавались лише після смерті. Адже вся післяжовтнева епоха вихову­вала громадян сірими й однаковими.

Тема ролі і долі митця цікавила Михайла Булгакова все життя. Але перлиною всієї його творчості став останній твір — роман «Майстер і Мар­гарита». Яскравий образ Майстра більшістю сучасників сприймався як образ самого Булгакова, а іноді як образ Ієшуа. Можна по-різному тракту­вати вираз Воланда «Рукописи не горять». Можна порівнювати з легенда­ми, в яких полум’я не могло торкнутися святого письма, а можна провести паралель з листом Михайла Булгакова «Уряду СРСР»: «Погибли не толь­ко мои прошлые произведения, но и настоящие, и все будущие. И лично я, своими руками бросил в печку черновик романа о дьяволе, черновик ко­медии и начало второго романа «Театр». У вузькому розумінні, зрозуміло­му читачеві, роман «Майстер і Маргарита» був новим листом, який мав відродити у пам’яті Сталіна і цей, і інші листи, робив спробу ототожнити автора листів із героєм роману. Автор намагався дати зрозуміти адреса­тові, що Майстер відбуває туди, де правитель бажатиме зустрічі з тим, з ким колись недоговорив, адже, за словами Воланда, «ваш роман принесет еще сюрпризы… Ничего страшного уже не будет».

Свої думки щодо ролі митця в суспільстві Михайло Булгаков не збе­рігав «про запас», не приховував, він намагався висловлювати їх на сто­рінках творів або на сцені театру, тому його слова уряду, написані в 1930 році, звучать гордо: «Я не шепотом в углу выражал свои мысли».

НОВАТОРСТВО «ЕПІЧНОГО ТЕАТРУ» Б. БРЕХТА

Кожний визначний драматург ХХ століття був ще й теоретиком те­атру, який намагався розробити принципово нові способи сценічного втілення життя. Чехов і Ібсен, Беккет і Йонеска не лише яскраві худож­ники, але й тонкі критики, котрі прекрасно вміли не лише створювати, але й «пояснювати» свої твори.

Видатний німецький драматург Б. Брехт увійшов в історію літератури як теоретик і практик «епічного театру». Подібно до Б. Шоу, який тра­диційній драмі протиставив п’єсу-дискусію, Брехт традиційному «аристо-телівському» театру протиставляв театр «епічний». У чому ж полягає відмінність «епічного театру» Брехта від театру традиційного? Насампе­ред Брехт прагнув підкреслити умовність самого сценічного дійства: гля­дач повинен пам’ятати, що сценічна дія — це не життя, а саме театр. Дуже важливим фактором, до якого прагнув Брехт, була відсутність емоційної реакції у глядачів. П’єса не повинна хвилювати, викликати сльози чи якісь інші емоції, вона повинна примусити глядача розмірковувати. Глядач не повинен перейматися долею героя, він повинен оцінювати вчинки героя, бути йому суддею. У такому театрі немає позитивних і негативних героїв — це кожен глядач визначає сам для себе. Головне для Брехта, щоб цей гля­дач почав розмірковувати над тим, що відбувається на сцені. У такому те­атрі провідною є роль автора, для якого вся дія — лише привід для початку

674

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

дискусії із глядачем. Твори Брехта мають доволі відвертий ідеалогічний підтекст. Так, славнозвісна п’єса «Матінка Кураж та її діти» створювалась у той час, коли Гітлер розпочав Другу світову війну. І хоч історичною ос­новою цієї історії є події Тридцятилітньої війни, сама п’єса, а особливо об­раз її головної героїні, набувають позачасового звучання. По суті це твір про життя і смерть, про вплив історичних подій на життя людини.

У центрі п’єсі — маркитанка Анна Фірлінг, котра більше відома як матінка Кураж. Для матінки Кураж війна — це спосіб існування: вона тягне слідом за армією свій фургон, де кожний може купити її нехитрий товар. Війна принесла їй трьох дітей, котрі народилися від солдатів різних армій; війна стала для неї нормою. Їй байдуже, що є причиною цієї війни, хто буде переможцем, за які ідеї воюють армії. Ця ж війна і все віднімає у матінки Кураж: один за одним гинуть її троє дітей, і вона залишається сама-самотою.

П’єса Брехта завершується такою сценою: матінка Кураж вже сама тягне свій фургон слідом за армією, що відходить. Навіть у самому фіналі матінка Кураж не змінила свої думки про війну. Для Брехта важливо, щоб прозріння прийшло не до героя, а до глядача. У цьому й полягає смисл «епічного теат­ру»: глядач сам повинен засудити чи підтримати героя. Так, у п’єсі «Матінка Кураж та її діти» автор усе підводить до того, щоб головна героїня засудила війну, зрозуміла нарешті, що війна згубна і нещадна до всіх і всього. Але «про­зріння» матінки Кураж не відбувається. Більше до того, сама «професія» матінки Кураж передбачає існування за рахунок війни. І у фіналі п’єси вона залишається вірною своїй «професії». Незважаючи на те що війна забрала її дітей, матінці Кураж потрібна війна, війна — це єдиний спосіб її існування.

«Епічний театр» Брехта дав можливість змусити глядача аналізува­ти те, що відбувається на сцені, зробив його активним учасником дії. І це одне із головних досягнень «епічного театру».

МОТИВИ ПЕРЕСТОРОГИ В РОМАНІ А. КАМЮ «ЧУМА»

Тема Чуми вже давно і широко використовується світовими письмен­никами. І вже давно вона переступила своє енциклопедичне визначення «гострої інфекційної хвороби». Ми вживаємо вислів «СНІД — чума ХХ століття», ми кажемо: «Та ти чумний, чи що?». І мало хто при цьому зга­дує справжнє значення одного з компонентів цих висловів. Але в 1947 році А. Камю вирішив звернутися до цієї теми в найбільш конкретному її значенні. Він переніс дію із дикого Середньовіччя в сучасне місто, туди, де «вже давно вона зникла». Та чи зникла?

Уявімо 1947 рік. Тільки-но закінчилася Друга світова війна, але спо­гади про неї ще надто живі, спогади про «коричневу чуму» — фашизм. Але чому тоді не було просто написати роман про війну, про її жертви? Навіщо така алегорія? Але роман Камю навіть глибший, ніж роман про «коричневу чуму». Чума — це не тільки жорстокість. Чума — це безду­ховність, це безглуздість, це сліпий фанатизм. Та найстрашніше те, що Чума заразна. Будь-яка людина, що торкається її, відчуває її дихання,