Загублений талант

(За повістю С. Васильченка «Талант»)

Про долю народних талантів писав ще Тарас Шевченко у своїх росій­ських повістях. Крізь мури темноти й забобонності, класової зверхності в царській Росії пробивалися лише поодинокі таланти, такі як сам Шев­ченко, видатний актор Щепкін та деякі інші. Більшість же гинули в мо­рокові кріпацтва, пореформених криз, революційних ситуацій.

Як письменник С. Васильченко залишався усе життя вірним селу, сільській інтелігенції. Звідти він вийшов і знав про це життя найкраще.

Піп, дяк, учитель, можливо, земський начальник — ось і всі, на кому трималася духовність та культура сільських жителів. Але це за умови, що всі вони дбали про ту культуру й освіту. Здебільшого ж було не так.

У селі, про яке пише автор, піп «дерій, зажера, заїдливий», «тільки пут­ня людина прибуде в село — з’їсть». Дяк із ним запекло ворогує, пиячить та бешкетує, бо не бачить мети в житті. Їм не до культури, освіти селян. Тому й школа тут — «руїна — чорна, як головешка, ніби од печалі пригорі­ла. Посередині — провалений дах. Стріха з одного боку висока, з другого — схилилась мало не до самого долу. Вигнулися наперед трухляві двері, на­щось окуті в залізо. ...А бур’яну того кругом, як лісу!». Не краща й кварти­ра для учителя: «Поламаний стіл, двоє старих стільців, ліжко, абияк, на­швидку з трухлих дощок змайстроване... свіжа на йому солома...».

I учитель-оповідач, і Андрій Маркович, і Тетяна, і навіть дяк Запоро­жець (розумна, талановита, але безвольна людина) мріють про навчання в університеті, про те, як будуть «колись культуру на села переносити». Андрій жартома заявляє: «Пустіть-но мене тільки туди, а я тую культуру на плечах, в кропив’яному мішку додому притербічу!»

Ось таким великим було бажання цих здібних молодих людей не лише одержати вищу освіту, а й віддати свої знання та розум народові.

Тетяна, учителька із сусідньої школи для дівчаток, мала ще й талант до співу, акторської гри. Вона була душею компанії, і всі юнаки закохалися в неї.