logo
12__2009

«Ти знаєш, що ти — людина?»

(В. Симоненко) План

  1. Історична місія людини на землі — творити добро, жити за закона­ми людської моралі.

  2. Утвердження в поезії В. Симоненка неповторності людської осо­бистості.

  1. «Усмішка твоя — єдина...».

  2. Більше тебе не буде. Завтра на цій землі інші ходитимуть люди...».

  3. «Сьогодні усе для тебе...».

  4. «І жити спішити треба...».

  5. Простота й задушевність вірша «Ти знаєш, що ти — людина?», особливості його композиції та художніх засобів.

  6. «Праця людини — окраса і слава, праця людини — безсмертя її!» («Безсмертні предки» В. Симоненка).

  7. «Можна жить, а можна існувати, можна думать — можна пов­торять. Та не можуть душу зігрівати ті, що не палають, не го­рять!» («Можна» В. Симоненка).

  8. «Було і буде так у всі часи: любов, як сонце, світу відкриває безмежну велич людської краси». («Любов» В. Симоненка).

  9. «Та хай ніколи смуток не поборе нестримної любові до жит­тя». («Ви плачете?..» В. Симоненка).

III. Любов до людини, до рідної землі — головна прикмета поета В. Симоненка.

«Я ВОСКРЕС, ЩОБ ІЗ ВАМИ ЖИТИ…»

(В. Симоненко) У шістдесяті роки ХХ століття в українську літературу ввійшов моло­дий, талановитий, із великим творчим потенціалом поет, який згодом став символом правди художнього слова і незрадливої любові до України. Ім’я цього поета — Василь Симоненко.

Так уже склалося для України, що найкращим її дітям судилося неспра­ведливо коротке життя: 47 років — Т. Шевченку, Б. Грінченку, В. Стусу, 42 — Лесі Українці, 38 — П. Грабовському і зовсім мало — 28 — В. Симоненку. І хоч коротким було життя поета, однак він чітко окреслив для себе справжні життєві цінності й утвердив їх у своїй творчості, яка відкрита читачеві. А найдорож­чою цінністю для людини є Батьківщина, без якої немає щастя людині:

Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину.

(«Лебеді материнства»)

І боляче щемить серце, коли слухаєш слова пісні «Виростеш ти, сину…», бо вона пережила літами автора слів. Але і радісно, бо разом із піснею живе в пам’яті людській й ім’я її автора — Василя Симоненка. Сила поезії

430

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Симоненка — у безмежній щирості й правдивості і тому вона житиме. То давайте «гляньмо ж в очі віршам Симоненка» як закликає Т. Коломієць у вірші «Пам’яті Василя Симоненка», бо його поезія сьогодні промовляє до нас із вічності, шле свої заповіти:

Мріяти й шукати, доки жити, Шкварити байдужість на вогні!.. («Гей, нові Колумби й Магеллани»)

Поважати труд людський і піт, Шанувать Вітчизну мою милу, Бо вона одна на цілий світ.

(«Грудочка землі»)

Можна жить, а можна існувати, Можна думать — можна повторять. Та не можуть душу зігрівати Ті, що не палають, не горять!

(«Можна»)

Живе лиш той, хто не живе для себе, Хто для других виборює життя.

(«Можливо, знову загримлять гармати»)

В. Симоненко відверто заявив про своє прагнення до пошуку істини, до непримиренної боротьби зі злом. Спокійне існування — не для нього:

Я хочу буть несамовитим, Я хочу в полум’ї згоріти, Щоб не жаліти за прожитим…

(«Я хочу буть несамовитим»)

Мета життя поета — самовіддано служити Батьківщині, її народові, боротися за її розквіт:

За нашу землю, дорогу й кохану, Я рад прийнять на себе всі вогні.

(«Можливо, знову загримлять гармати»)

У поезіях митця зустрічаємо думки, що і його пам’ятатимуть люди, його Україна:

Я залишу мужицькими ногами Хай не глибокі, та чіткі сліди.

(«Я в світ прийшов не лише пити й їсти»)

У передмові до книжки «Лебеді материнства» Олесь Гончар писав: «Не примеркла з літами поетична зоря Василя Симоненка… Його