Пантелеймон куліш Доповідь про письменника

Пантелеймон Олександрович Куліш народився 26 липня 1819 р. на хуторі поблизу містечка Вороніж на Чернігівщині в сім’ї заможного козака. Навчався у Новгород-Сіверській гімназії та в Київському університеті. Учителював пере­важно в дворянських училищах та гімназіях. Був заарештований за причетність до справи Кирило-Мефодіївського товариства. Звільнившись після кількаріч­ного адміністративного заслання, жив у Петербурзі, де працював дрібним чино­вником. Одночасно займався видавничою діяльністю, активно співробітничав в українському журналі «Основа». Кілька років перебував на державній службі у Варшаві, подорожував країнами Західної Європи. Останні роки життя провів на власному хуторі Мотронівка на Чернігівщині. Тут і помер 14 лютого 1897 р.

Літературну діяльність Куліш розпочав у 40-х рр. Виявив себе як тала­новитий поет, прозаїк, драматург, майстерний перекладач та проникливий літературний критик. У прозі Куліша центральне місце посідає історичний роман «Чорна рада. Хроніка 1663 року». Перший варіант роману (1846 р.) не був вчасно опублікований через арешт письменника. Нова редакція «Чо­рної ради» побачила світ 1857 р. Використавши історичні свідчення з літо­писів Самовидця та Григорія Грабянки, осмисливши матеріал козацьких записок, письменник на основі українського історичного матеріалу ство­рив роман вальтер-скоттівського типу. В основу сюжетної канви покладено

184

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

мотив подорожі. Події в романі зображено в двох планах — історичному та особистісному. Центральним епізодом твору є Ніжинська рада 1663 р., в ході якої фатальну роль відіграв простолюд. Для автора чорний колір позначає не лише соціальну приналежність учасників ради. Він виступає символом руїни та анархії, що зводить нанівець державотворчі задуми козацької елі­ти.

Куліш є автором поетичних збірок «Досвітки», «Хуторна поезія», «Дзвін». Значний інтерес становлять його переклади зі світової поезії, що увійшли до посмертної збірки «Позичена кобза».

Велике історико-літературне значення мають критичні праці Кулі-ша, позначені аналітичною глибиною та масштабністю філософських узагальнень.

«ЧОРНА РАДА» П. КУЛІША — ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ РОМАН

Як щирий патріот України П. О. Куліш мав усвідомлене почуття відпові­дальності за долю нації. Він шукав шляхи виходу з колоніального рабства, тому звернувся до історії, насамперед її трагічних сторінок, які б могли вказати на причини втрати Україною державності. Письменника глибоко вражали зне­вага його сучасниками національних святинь, він намагався дошукатися при­чин національного лиха. Так поступово заро-джується в нього задум написа­ти історичний роман із часів козаччини, але звернувся не до її перемог, а до епохи анархії та чвар, що стояли на шляху до національного об’єднання.

Історик і науковець, Пантелеймон Куліш прискіпливо вивчав документи минулих часів, фольклор, свідчення очевидців, підводив свій історичний ро­ман під наукову базу, але при цьому керувався емоціями, сповідував селянську мораль, категорично засуджував руйнаторство й кровопролиття. Тому чита­чам зрозуміло, що сам автор відчутно присутній у романі: в багатьох момен­тах устами Божого чоловіка, старого Шрама, далекоглядного Якима Сомка і навіть іноді Кирила Тура говорить не хто інший, як «гарячий Панько».

Символом деградації козацької епохи для Куліша була Велика Руїна, а Ніжинська рада 1663 року — переломним моментом у занепаді украї­нської державності. Тому «чорна рада» і стала предметом зображення, тим кульмінаційним моментом, навколо якого групуються події та персонажі. У романі органічно переплелися справжні історичні події, імена зі ство­реними авторською уявою. Та й реальні історичні прототипи постають в «Чорній раді» як образні узагальнення певних тенденцій, певних су­спільних настроїв. Сам Куліш в епілозі до роману зазначав, що свій за­дум він хотів донести до читача не «дисертацією, а художнім відтворен­ням забутої і викривленої в наших уявленнях старовини».

Роман «Чорна рада» — твір багатопроблемний. Автор порушує не лише історико-політичні проблеми (патріотизму і незалежності держа­ви, ставлення влади до народу, ролі державного діяча), а й філософські, загальнолюдські (боротьби добра і зла, кохання і подружнього щастя, батьків і дітей, народної моралі).

9 КЛАС

185

Хоч персонажі роману і є носіями авторських ідей, думок, симпатій та антипатій, все ж вони вийшли з-під пера П. Куліша повнокровними живими художніми образами, за долю яких читач переживає, радіє, яким співчуває, чи котрих, навпаки, засуджує. Це і далекоглядний політик, мужня людина, красень Яким Сомко, і палкий патріот, суворий старий Шрам, і романтич­ний та відважний його син Петро, і чарівна Череванівна, і химерний, але од­чайдушний козак Кирило Тур, і підлий Брюховецький, підступний і жор­стокий Гвинтовка та багато інших, від вчинків яких залежала доля цілої нації.

У романі «Чорна рада» переплітаються різні стилі. Окремі сторінки, присвячені переживанням Петра, його стосункам з Лесею, звучать поетич­но, зворушливо, як вірші. Інші ж — пристрасні монологи героїв в ораторсь­кому стилі, де викладаються їхні погляди (та й авторські) на суспільні проблеми, на облаштування української державності. У творі зустріча­ються й розлогі описи, й масові сцени, й короткий конспективний ви­клад подій (наприклад, розповідь про загибель Сомка, Васюти й Шрама).

Роман насичений уривками народних пісень, цитатами з літописів, Святого Письма, що відіграє важливу композиційну роль, так само як і прийом сну (сон Череванихи) та листа (Сомка — Васюті).

П. Куліш показав і неабияку художню майстерність. Його мова за­пашна, з відчутним історичним колоритом, насичена оригінальними по­рівняннями, епітетами, метафорами та іншими засобами виразності, близькими до усної народної творчості.

Вражає масштабність та епічність розповіді. Адже П. Куліш осягає своїм письменницьким зором усю Україну — від столиці до дрібного ху­тора, проникає у психологію багатьох людей — від міщанина Тараса Сур­мила, кобзаря Божого Чоловіка до державного діяча, претендента на бу­лаву Якима Сомка, від дивакуватого сміливця-запорожця Тура до дівчини-красуні Лесі Череванівни.

Про роман «Чорна рада» захоплено відгукнувся Т. Шевченко та багато інших видатних людей. А Іван Франко вважав його «найкращим твором істо­ричної прози в українській літературі». І це не даремно. І ми, сучасні читачі, відчуваємо неповторний колорит епохи Великої Руїни, вчимося жити в єдності та мирі зі своїми співвітчизниками, щоб не повторювати помилок історії.

ІДЕЯ СОБОРНОСТІ ТА НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ І ПРОБЛЕМА РОЛІ ДЕРЖАВНОГО ДІЯЧА В ІСТОРІЇ

(За романом П. Куліша «Чорна рада») Україна — «тихі води, ясні зорі» — завжди була для загарбників, сусідів і несусідів ласим шматочком. Постійно частини її території потрапляли під чиюсь залежність, а після Переяславської угоди 1654 року вона вза­галі поділилася надвоє. Одна частина, Лівобережна Україна, була під про­текторатом Росії, а друга, Правобережна — Польщі.

Та завжди знаходилися сміливі люди, які прагнули до об’єднання, до збереження української державності. Довгий час це не вдавалося. І П. Куліш перший у літературі торкнувся теми козацьких часів, коли герої

186

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

перенесли центр творчих зусиль із зовнішньої боротьби (політичної, реліг­ійної, національної) на внутрішню боротьбу в Україні. Це дало можливість у новому світлі побачити природу козацьких війн і головні причини націо­нального розбрату, національної трагедії.

У романі «Чорна рада» ми бачимо представників різних поглядів на соборність та незалежність України. В образі Сомка, наприклад, автор відобразив свій ідеал гетьмана, освіченого, талановитого, розумного, здат­ного сильною рукою об’єднати всі землі України в самостійну державу, рівну серед інших європейських держав. Для цього, на думку героя, по­трібно було утвердити старшинське панування, тримати в покорі голоту, встановити міжкласовий мир, піднести культуру й освіту. Але влада так просто до рук не дається. Для цього потрібні і хитрість, і дипломатія, і особливо — вміння згуртувати навколо себе однодумців (а Сомка зра­дили три його полковники, у яких він був упевнений), а також подумати про полегшення становища трудового народу, встановлення хоч якихось елементів соціальної справедливості. Цього всього не було, на жаль, у славного наказного гетьмана, і він програв, поплатившись життям за ідею.

Гине і палкий прихильник об’єднання розрізнених частин України, вста­новлення автономної республіки та утвердження міцної гетьманської влади полковник-піп Шрам. Його патріотизм дивним чином поєднувався зі зверхнім ставленням до «черні» та запорожців, а це, у свою чергу,— з проповіддю кла­сового миру. Про який же мир може йти мова, коли трудовий народ у резуль­таті виборів та воєн не одержить нічого, крім нового тиску з боку старшини?

Іван Брюховецький зумів привернути до себе всіх, на кого йому можна було опертися для здобуття гетьманства — і запорожців, і простий люд, і ро­сійських бояр. Перших підкупив викраденим із гетьманської скарбниці сріблом, простим поводженням, підтримкою козацьких звичаїв; другим обіцяв різні права й пільги, полегшення становища; третім просто дав ха-баря. Мети своєї добився, став гетьманом, але зовсім не задля ідеї собор­ності та незалежності України, а для власного звеличення та збагачення.

І простий народ, і запорожці, і козацька старшина, як уже часто бува­ло, виявилися занадто довірливими до фальшивих обіцянок претендента на булаву та російського царського уряду. В епоху Іванця посилилися кри­вавий розбрат, тиск північних сусідів та гніт підневільного народу, який втратив усі права, здобуті у визвольній війні проти польської шляхти.

Отже, талановитий письменник у яскравій художній формі довів і сучас­никам, і нащадкам, що ідея соборності та незалежності України існувала дав­но і не була (і не могла бути!) здійснена через неправильний вибір керівників, політичних діячів та союзників, через надмірну довірливість та роз’єднаність.

УТВЕРДЖЕННЯ ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКИХ ЦІННОСТЕЙ У РОМАНІ П. КУЛІША «ЧОРНА РАДА»

«Чорна рада» П. О. Куліша — перший і один з кращих українських істо­ричних романів. Але його значення і цінність не обмежуються порушенням

9 КЛАС

187

історико-політичних проблем — незалежності та соборності України, ролі державних осіб, історичної пам’яті. Не менш виразно виступають тут і інші проблеми, які ніколи не застаріють: добра і зла, вірності та зради, батьків і дітей, кохання й подружнього життя, народної моралі та інші.

Добро постійно бореться зі злом, і, на жаль, не завжди перемагає. Наказ­ний гетьман Яким Сомко прагне об’єднати усі українські землі, відстояти незалежність, і тоді становище народу покращає, бо зменшиться тиск ро­сійських воєвод. Брюховецький теж прагне влади над українським народом, але зовсім з іншою метою — задоволення власних амбіцій і збагачення. Це йому вдається завдяки підлості, підкупові та зраді, а для українців те обер­тається новими кровопролиттями, утисками і повною втратою незалежності. Хоч зло й перемогло, автор звертається до своїх сучасників, щоб вони вра­хували помилки предків і зрозуміли, що їх сила — в єдності й обачності.

Зло уособлює й полковник Гвинтовка, родич Череванів. Це жорсто­ка і підла людина у ставленні не лише до селян, сусідів, а й до власної дружини — польської княгині. Черевань, приятель Шрама, на перший погляд, сама доброта. Але раптом чуємо його розповідь зі сміхом на устах про те, як йому дісталася карета польського князя, котрого, захо­пивши, продали в рабство, а дитину потоптали кіньми. Нейтральність, байдужість до суспільного життя теж часто буває злом. Тому ж Черева­неві байдуже до всього: «А що нам, брате, до Вкраїни? Хіба нам нічого їсти або пити, або ні в чому хороше походити?»

Яскраво постає в романі проблема вірності та зради в образах старо­го Шрама, його сина, Гвинтовки та Вуяхевича — генерального писаря Сомка. Паволоцький полковник — піп Шрам до кінця відданий своїй бать­ківщині, для неї він не пошкодував ні життя синів, ні свого власного. Для Гвинтовки ж не існує поняття честі, відданості, щоб одержати полков­ницький пірнач, він готовий горнутися до сильніших, зраджувати, торгу­вати навіть власною племінницею.

Вірний своєму козацькому обов’язку і Кирило Тур. Він ладен пожер­твувати собою для врятування Якима Сомка, але тут честь позмагалась із честю, і благородний намір запорожця не здійснився.

Проблема кохання і подружнього життя яскраво висвітлюється в другій — любовній сюжетній лінії роману.

Петро Шраменко з першого погляду закохується в Лесю Череванівну. А дівчина давно заручена і мріє про гетьмана-красеня Сомка. Хоч і Пет­ро їй не байдужий. Утворюється класичний трикутник. У Лесю закохуєть­ся й Кирило Тур. На заручинах молода Череванівна раптом з прикрістю помічає, що Яким Сомко не дуже шанує її увагою, його більше турбують (і турбуватимуть, мабуть!) державні справи. Коли її викрадає запорожець Тур, якого потім поранить Петро, Лесин наречений каже: «Молода, бать­ку, знайшлась би й друга, а Кирила Тура другого не буде». Ці слова боля­че вражають дівчину, але діватися нікуди — заручена. І тільки після смерті Сомка Леся й Петро одружуються, розуміючи, що давно і по-справжньому

188

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

кохають один одного. Петро заслужив це щастя, бо кинувся виручати Лесю тоді, коли вона йому відмовила, постраждав, так би мовити, за чужу наре­чену. У Кирила Тура свої погляди на подружнє життя: він вважає, що однієї його любові достатньо для одруження, а дівчина може й потім полюбити. Тому викрадає Лесю. Щоправда, потім він поводиться благородно — після «чорної ради» і поразки Сомка дівчина була повністю у його владі, але він цим не скористався, не примушував її до шлюбу.

Отже, у розв’язанні проблеми кохання та подружнього життя автор на боці взаємної поваги й любові. Йому не імпонує також безправність одного з подружжя (так, Череваниха повністю керує чоловіком, а Гвин-товка тримає свою жінку за рабиню).

Проблема дотримання народної моралі простежується в авторсько­му аналізі психіки всіх персонажів. Навіть найпідліший Брюховецький, готовий убити суперника в бою, не наважується зробити це з безоружним Сомком. Сторожі одверто ненавидять Кирила Тура, думаючи, що це таємний убивця Сомка. Отже, бодай крихта доброго начала існує в душі у кожного, закладена віковічною народною традицією.

Таким чином, «Чорна рада» П. Куліша — твір, який підносить, уславлює загальнолюдські цінності, і це робить його цікавим та повчаль­ним у всі часи.

НАЦІОНАЛЬНИЙ ХАРАКТЕР УКРАЇНЦІВ У РОМАНІ П. КУЛІША «ЧОРНА РАДА»

Багатогранна діяльність П. Куліша нерозривно пов’язана з вивченням світогляду в цілому і характеру українського народу зокрема. Саме в цьо­му він убачав життєдайні джерела самобутності художньої творчості. У своїх філософських роздумах, статтях, оглядах, рецензіях, і, звичайно, творах письменник досить часто ставить у центр уваги саме проблему національного характеру, менталітету, питання про народні джерела його формування і становлення.

Особливий інтерес тут викликає роман «Чорна рада», що є своєрід­ною енциклопедією українського характерознавства. На сторінках цього твору ми зустрічаємо і суворого у своїй відданості Україні полковника Шрама, і химерного запорозького отамана Кирила Тура, романтичного і мужнього лицаря-звитяжця Петра Шраменка, гетьманів — по-державно­му мудрого Сомка і лукавого Брюховецького, охоронця козацьких звичаїв та традицій козацької демократії Пугача, заможного хуторянина Черева­ня, чарівну Лесю, народного філософа і проповідника кобзаря, міщан та інших. Кожен з них — яскрава індивідуальність, самобутній характер, їх об’єднують спільні риси української національної психології, етики та мо­ралі. Національний характер у романі — це органічна єдність протилеж­ностей. Він багатогранний, та при тому завжди цілісний і довершений.

Паволоцький полковник Шрам згідно з авторськими ідеологічними настановами не дуже вірить у силу народних мас, більше покладаючись

9 КЛАС

189

на козацьку старшину. Це, здавалось би, повинно послаблювати народне начало в його характері. Але саме доля України, рідного народу визнача­ють сенс життя Шрама. Герой по-своєму бачить проблему й шляхи її роз­в’язання, і народ ніколи не був для нього чужим. Звідси й спорідненість характеру Шрама з характером героїв українських народних легенд, істо­ричних пісень та дум. Згадаймо славного кошового отамана Сірка, що, вболіваючи за долю рідного краю, збирає козацьку раду і закликає хлопців-молодців сідлати коней та виступати в похід проти ворога. Або характерні для запорозького лицарства зневага до небезпеки, закоханість у степ, у безмежний простір, що також є прикметою української вдачі. Ці ж риси властиві й герою роману Шрамові.

Мотив дороги, як і в народній творчості, також підкреслює в героях твору їхню козацьку витривалість та відвагу, що виявлялися у далеких і виснажливих походах, тяжких боях. Показовим тут є епізод битви Ки­рила Тура та Петра Шраменка, хоч він і має відтінок безрозсудності та нерозумної завзятості.

Крізь призму народного світосприйняття подає П. Куліш і характери Сомка та Брюховецького. Основним критерієм оцінки їхніх вчинків є відданість Україні.

Сомко наділений характерними рисами українського полководця і державного діяча. Йдучи за літописними та фольклорними оповідан­нями, автор пише, що «він був воїн уроди, возраста і красоти зело див­ної». Постійні епітети та порівняння, інші деталі портрета підкреслюють у характері такі ідеальні риси народного героя як лицарство, гідність, чесність, відданість та мудрість. Ідея сильної української держави згур­тувала навколо нього багатьох представників тогочасного суспільства.

За народною традицією йшов П. Куліш у змалюванні характеру Брю-ховецького. Іванець, як його називали козаки,— це образ політичного ка­р’єриста, подібного до Барабаша з українських народних дум та історич­них пісень. Він — прямий антипод Сомка, тому поданий у різко сатиричному плані: від портрета до вчинків та дій. Це передає народну оцінку таких істо­ричних персонажів.

Ще один яскравий тип характеру в романі — це Кирило Тур. Його життєва філософія — філософія свободи, любові, відваги й відчайдуш­ності. Цим він нагадує славнозвісного козака Мамая з народних легенд та запорожців-характерників.

Важливим ідейно-естетичним чинником у «Чорній раді» є народна куль­тура, яка пронизує різні сфери буття людини. Це й народна поезія, і побут, і релігія, і звичаї, і обряди. Та й природа в системі духовних і моральних цінностей народу завжди виступала могутнім фактором формування не лише емоційності української вдачі, а також джерелом любові, миру й злагоди. Згадаймо опис переживань молодого Шраменка через нерозділене кохання. У своїй сукупності вони й відтворюють атмосферу національного життя, у якій формуються національні характери українців.

190

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА РОМАНУ П. КУЛІША «ЧОРНА РАДА»

Історичний роман «Чорна рада. Хроніка 1663 р.» Пантелеймон Куліш творив тоді, як Шевченко писав вірші «Три літа», а Микола Костомаров ґрунтовне дослідження з історії України «Богдан Хмельницький». Куліш писав текст водночас російською і українською мовами. Окреме видання з’явилося аж 1857 року. Серед перших читачів роману був Тарас Шев­ченко. «Я вже в другий раз читаю «Чорну раду» Куліша, і як прочитаю, то напишу йому прездоровенний мадригал»,— писав він, повертаючись із заслання. Безперечно, роман Куліша був значною подією.

Відомо, що джерелом «Чорної ради», як і низки віршів «Три літа», як і монографії «Богдан Хмельницький», є козацькі літописи XVII—XVIII століть. Зокрема Кулішів роман на одній із найвидатніших історико-літе-ратурних пам’яток і водночас найдостовірніших історичних джерел XVII століття — на «Літописі Самовидця», про що й сам Куліш признається в епілозі.

В основу роману також покладено козацький літопис Григорія Гра-б’янки про події в Україні 1663 року. Навіть прототипом одного з героїв романа — полковника Івана Шрама — був реальний історичний персо­наж полковник Іван Попович.

Звернення Куліша до історії рідного народу не випадкове.

Ідеї національного відродження, народності і демократизму, що па­нували в середовищі патріотично настроєної української громадськості, ґрунтувались на історичному матеріалі та фольклорній стихії. Другим важливим чинником став романтизм, характерною рисою якого було звер­нення до історичного минулого. На початку XIX століття на історичну тему переважали твори поетичного жанру. Тому художнє втілення тем та образів української історії, зокрема козацької доби, в жанрі роману було актуальним завданням нашого письменства.

В основу сюжету роману автор поклав літописне оповідання про істо­ричні події «чорної» ради, яка відбулася 17 і 18 червня 1663 року на око­лиці Ніжина. Внаслідок несприятливих для України суспільно-політичних обставин після смерті Б. Хмельницького почався розкол єдиної політич­ної цілості України — на Правобережжя і Лівобережжя. На Правобережжі, яке залишилось під зверхністю Польщі, гетьманував Павло Тетеря. На Ліво­бережжі, яке, всупереч Переяславській угоді 1654 року, підпорядкувала собі Росія, точилася гостра боротьба між кількома претендентами на булаву. Кошовому отаманові Івану Брюховецькому завдяки підтримці царської ад­міністрації і за допомогою демагогічних обіцянок вдалося схилити на свій бік Запоріжжя, козацьку чернь і низи суспільства і на «чорній раді» «доскочити булави». Так розгорілося полум’я соціальної ненависті, грабун­ку, вбивств значніших козаків: Якима Сомка, Василя Золотаренка та кількох інших полковників було страчено, чимало старшин заслали до Сибіру. На тлі таких історичних подій розгортається романтичне кохання героїв роману Петра Шраменка і Лесі Череванівни.

9 КЛАС

191

П. Куліш, прихильний до городових козаків, водночас негативно ха­рактеризує політичну роль Запоріжжя. Воно, як вважає автор, стало істо­ричним анахронізмом і перетворилося на джерело соціальних зворушень, що зсередини підривало незміцнілу молоду українську державність: «Те­пер хто йде на Запоріжжя? Або гольтіпака, або злодюга, що боїться ши­бениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба. Сидять там, окаянні, в Січі да тілько п’янствують». Проте Куліш не відмовляє січовим братчикам у патріотизмі, хоробрості, здатності до самопожерт­ви, побратимства, за які вони «припадали до душі всякому» українцеві.

Змальовуючи детально картину «чорної ради», Куліш довіряє Самовид­цеві як свідкові, єдиному літописцеві й сучасникові, що зобразив її до дрібниць. Романіст не наслідує літопису дослівно, а творчо трансформує його ідеї та образи. Фрагментами, генетично пов’язаними з козацькими літопи­сами, наскрізь пройняте художнє полотно «Чорної ради»: від зображення становища українського суспільства напередодні національно-визвольної війни і до останнього розділу роману (страта Сомка і смерть Шрама).

Таке використання джерел було природне для давнього українського пись­менства. Про це свідчить і творчість Т. Г. Шевченка, М. Костомарова, І. Не-чуя-Левицького, І. Франка, Лесі Українки й інших художників слова.