Герої новел василя стефаника

Творчість Василя Стефаника — оригінальне явище світового рівня. За словами Франка, Стефаник — «може, найбільший артист, який по­явився у нас від часів Шевченка».

Друг і земляк Василя Стефаника Марко Черемшина, називаючи його «поетом мужицької розпуки», точно визначив основне тематичне заці­кавлення В. Стефаника — українське, а точніше, галицьке селянство. Гли­бинний реалізм і психологічна заглибленість, виняткова чесність і мис­тецька довершеність — такі основні риси творчого доробку цього прозаїка. Усвідомлюючи потребу в найчеснішому письменницькому слові, достой­ному тих, що «кров червону лиють у чорну землю», покладаючись пере­дусім на життєву правду і силу факту, письменник цілком входив у чуже життя, роз’ятрюючи своє серце чужим болем. Можливо, у цьому секрет нечисленності новел письменника, лаконізму і точності його слова.

Біда і розпука галицького села на зламі століть «коротко, сильно і страшно» відображена письменником у новелі «Камінний хрест». У ній трагедія безземельного селянина подана на такому драматичному зрізі, як спродування рідного гнізда й еміграція у пошуках хліба та роботи до далекої Канади. Змальовуючи історію життя сільського бідняка Івана Дідуха, котрий, як підсумок усіх своїх надлюдських зусиль, мав лише камінного хреста на піщаному гробі, прозаїк розмірковує над тими мо­ральними чинниками, що творять духовну сутність людини, і перед­усім — над проблемою моральної осідлості, зв’язку з рідною землею. І аби увічнити цей зв’язок, Іван ставить по собі і по своєму життю камін­ний хрест. Канада для нього рівнозначна смерті. Уникаючи докладних описів, письменник добирає такі деталі, за допомогою яких проникає до найглибших глибин людської душі. П’яний танець як ознака божев­ілля, прадавня пісня про осіннє листя як психологічний прийом для підсилення трагізму ситуації, камінний хрест як символ титанічної праці й поховання людини заживо — це ті художні засоби, які не тільки по­глиблюють драматизм загальної розповіді, а й несуть надтекстову інфор­мацію, привнесену читачем.

Своєрідну «мелодію смерті» творить В. Стефаник і в новелах «Похо­рон», «Озимина», «Сама-самісінька», матеріалізуючи відчуття людини, яка