Особливості поетичної мови василя стуса

Василь Стус — один із найбільших українських поетів нашого століття. Це світлий образ людини, що стала символом незламності духу, людської і національної гідності. Це самобутній поет, схильний до філософського заглиблення поетичного слова і водночас — до синтезу глибинних джерел традиційного українського образотворення й поетич­ної мови ХХ ст.

Поезія Стуса прийшла до нас не так давно і далі доходить, як світло далекої зірки. Його ім’я увійшло в життя нашої країни на потужній хвилі національного відродження й державного утвердження України. Це час руйнування ідеологічних табу, час відкриття нових знань про минуле й су­часне України, час радісного майоріння синьо-жовтих знамен… Ця неза­бутня сторінка нашої історії освячена іменем Василя Стуса.

Та час спливає, свята змінюються буднями, життя невблаганно ста­вить перед нами свої прагматичні завдання. Справедливі гасла від часто­го повторення ризикують виродитися у фразу. Стає страшно від думки, що дорога для нас постать поета може перетворитися на новий офіціоз, на штамп. Не можна допустити спекуляцій його іменем, творення нового культу і нового міфу.

Поет виростав і формувався в задушливій атмосфері, де його праг­нення бути особистістю видавалося підозрілим. Але Стус виборював пра­во «самособоюнаповнення» своєю творчістю.

Ліричний герой Стусової поезії — людина внутрішньо вільна, живе, діє, незважаючи на обставини, всупереч їм. Це дало йому змогу лишити­ся Людиною і Поетом, перетворити табірну дійсність на свій «Парнас».

У різних життєвих ситуаціях він залишається вірним своїй долі, яку сам обрав:

…на долонях доль, поміж обачних пальців, потекло, немов пісок, дощами перемитий, моє життя.

Як я губився в тих долонях доль! («Замерехтіло поміж двох світів»)

Але він не хотів та й не міг бути «вільним» від усього — від «пам’яті століть», від своїх зобов’язань перед рідною землею, перед своїм народом.

470

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Стус належить сучасній поезії, поезії ХХ ст. Належить до її «золотого» фонду, до її класики, як Пастернак і Тичина, Незвал і Лорка, та й зрештою зрілий Рільке.

Стус культивує свій словник, активізує певні словоформи. Йому вла­стива інтонаційна неповторність, смислове й емоційне переосмислення слова, творення власних «стусівських» неологізмів.

Та не тільки нові слова творить Василь Стус. Значним є його внесок у розвиток української поетики. Він розробляє мотиви і напрямки, яких ще не знала світова література.

У ранньому вірші 1963 р. «Сто років, як сконала Січ» з одного боку постає проблема зв’язку поета з долею України, з іншого — проблема влас­ного життєтворення:

…Як вибухнути, щоб горіть? Як прохопитись чорнокриллям Під сонцем божевільно-білим? Як бути? Як знебуть? Як жить?

Для людини тоталітарного суспільства навіть просте неприйняття чинних норм є активною вольовою дією.

В. Стус постійно відчував себе в’язнем: чи перебував він на так званій волі, чи за ґратами, але відчуття неволі його ніколи не покидало… Пока­зовим може бути мотив 35-го вірша з його «Палімпсестів», де ліричний герой звертається до наглядача:

Я є добро. А ти — труха і тлінь. А спільне в нас — ще в’язні ми обоє, дверей оба боки. Ти там, я — тут. Нас порізнили мури, як статут.

Структура деяких віршів із «Палімпсестів» — романсова; у світовій мистецькій практиці подібне майже не трапляється, оскільки класичний романс за змістом може бути тільки любовною піснею. В. Стус скорис­тався ж цією художньою формою для того, щоб максимально інтимізува­ти почуття вітчизни, котре в романсі має змогу розвиватися єдиним і не­повторним мелодійним рухом.

— Учися, серденько, колись З нас будуть люде,— ти сказала. А я й послухав, і учивсь, І вивчився. А ти збрехала. Які з нас люде?..

(Т. Шевченко. «Доля») В. Стус скористався цим відомим мотивом з усіма його риса­ми чи ознаками, змінивши лише кінцівку на значно похмурішу, ніж у Шевченка: у Кобзаря — поклик іти далі («Ходімо дальше, даль­ше слава, а слава — заповідь моя»), а у Стуса — цілковита без­вихідь: