Гуманізм новел в. Стефаника

Про що б не писав Василь Семенович Стефаник, у центрі розповіді зав­жди виступає людина з її проблемами, думами, переживаннями і прагнен­нями. Усі герої Стефаника, як говорив Марко Черемшина, або безнадійно хворі, або безнадійно вбогі, або безнадійно старі, або безнадійно спрацьо­вані, або безнадійно нещасливі. Справді, багато безнадій у житті його ге­роїв. Але багато й такого, про що не соромно розповісти усьому світові: дивіться, це — мій народ. Він, може, і вбогий, і нещасливий нині, але він є, живе за своїми духовними законами у злагоді з власною совістю, живе й працює на землі. Чи була вона ласкавою до нього, та земля? Пригадаймо, як порається біля неї Іван Дідух із новели «Камінний хрест». Усе життя своє — довге трудове життя селянина-трудівника — уклав у цю землю Іван. Загнула його робота фізично, але певен він був, що праця усе переможе: «Але доки ні ноги носє, то мус родити хліб!» І зрештою хіба ми любимо землю за щось? Любимо, бо інакше й бути не може. Саме вміння працюва­ти на землі, розуміння її диктували й основи моралі селянина. Цінують люди і працьовитість, і чесність, і порядність, і доброзичливість. Не випад­ково ж запросив до себе Дідух усе село, прощаючись перед від’їздом у дале­ку Канаду. У розповіді про історію життя Івана Дідуха відтворилися найяс­кравіші риси ментальності українського народу, саме ті, що зрозумілі усім людям. Здатність долати працею усі перешкоди, терпіти скруту, холод і бідність, але залишатися людяним, відкритим цінують односельці Івана. У нього багато друзів, бо він зберіг у серці тепло до людей, пошану до кож­ного сусіда, намагаючись жити по совісті. Так само мислить і герой опові­дання «Сини» Максим. Особисте горе ніби відділило зовні його від людей,