11 Клас

431

творчість живе, їй відкритий шлях до юнацьких сердець, до народу, до Ук­раїни, яка навіки увінчала поета своєю любов’ю.

…І так виразно чуємо його свіжий голос, яким він і сьогодні вітає життя:

Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре!

Здрастуй, свіжосте нив!

Я воскрес, щоб із вами жити

Під шаленством весняних злив. Хвороба підривала здоров’я письменника, не друкували його віршів, а він писав, бо вірив:

Немає смерті. І не ждіть — не буде.

Хто хоче жить, ніколи не помре.

…..

І в сіру ніч, коли мене не стане,

Коли востаннє римою зітхну —

Я не помру, лиш серце в грудях стане,

Схолоне кров, а я навік засну.

(«Немає смерті…») І відчуваючи кінець свого земного життя, він прощає всім:

Не докорю ніколи і нікому,

Хіба на себе інколи позлюсь,

Що в двадцять літ в моєму серці втома,

Що в тридцять — смерті в очі подивлюсь.

…..

Та краще в тридцять повністю згоріти,

Ніж до півсотні помаленьку тліть.

(«Не докорю ніколи і нікому»)

У вірші «Пам’яті Василя Симоненка» наш сучасник Микола Побе-лян пише:

Я Симоненка Переріс літами — Яка несправедливість На землі: Пересічні Миколи — Разом з нами, А помирають Віщі Василі. Так, це дійсно несправедливо, що життя В. Симоненка обірвалось так рано, але живе його поезія, і сподіваюсь, що ще не одне покоління відкриє для себе поезію В. Симоненка, і поет житиме в їх серцях:

Земле рідна!.. Я живу тобою і для тебе.

(В. Симоненко)

432

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Не судилося Василю Симоненку довгого життя. Може, лише третину відміряв свого шляху, багато чого не встиг, багато лишилося по той бік трагічної межі…

А те, що написав, позначено печаткою високої обдарованості божої, яскравістю, щедрістю і одвертістю почуттів. Тому не померкла з роками його поетична зоря, тому хочеться раз у раз повторювати:

Я живу тобою і для тебе, Вийшов з тебе, в тебе перейду, Під твоїм високочолим небом Гартував я душу молоду. Визначне місце у творчості Василя Симоненка посідає інтимна ліри­ка. Його ліричний герой особливий — по-юнацьки відвертий та щирий, по-лицарськи благородний, нестримний та відкритий. Вражає проникливість і чистота його рядків:

І я не чув, як жайвір в небі тане, Кого остерігає з висоти… Прийшла любов непрохана й неждана — Ну як мені за нею не піти? А які епітети, метафори, порівняння знаходить поет! Мереживо його поезії тонке і прозоре: то овіяне сердечною тугою, то бурхливою радістю кохання і буття:

І ти ясна, і я прозорий, І душі наші мов пісні, І світ великий, неозорий Належить нам — тобі й мені. Глибина почуттів поета розкривається не тільки через особистий ду­ховний світ, він уміє прислухатися до емоційного стану інших людей: коханої, друга, просто жінки, що йде вулицею. Чутлива поетова душа зав­жди готова відгукнутися на чужий біль, чужу радість, бо коли співчуваєш комусь, то це вже і твій біль, і твоя радість:

Не дивилась ні на кого

Йшла й не чула, напевне, ніг

Але щастя твоє ще довго

Голубіло з очей у всіх. Серед безлічі сьогоднішніх сумнівних істин, що часом ллються з те­леекранів, як ковток свіжої води сприймаються проникливі рядки В. Си-моненка про перше цнотливе почуття:

Навіть в снах я боюсь доторкнутись до тебе, Захмеліть, одуріти від твого тепла. Я кохаю тебе. Мені більше не треба, Адже й так ти мені стільки щастя дала. Я відкрила для себе В. Симоненка, і від того часу з радістю говорю: цей поет — гордість нашої літератури, застава її майбутнього. Його