logo
12__2009

11 Клас

481

…ось фізик прибіг. Дивна для мене ця мить.

Яка ж я йому солом’яна оборона?!

Шепоче він болісно: — Вона мене не простить…

Не простить… Чорнобильська мадонна… Як художник Іван Драч оригінальний і неповторний. Як влучно він використовує виражальні можливості бурлеску, коли пише про «бабу в це­лофані — нашу матір»:

«Чого це Ви, бабо, корову узули? — А що радіація, Ви, мабуть, не чули?! — В синових чоботах взута корова — Нехай же пасеться і буде здорова. І бабі ще дасть до відра молока. Така замашна і молочна така.

Звучать у поемі і ліричні інтонації, які вміщюють цілу гаму почуттів та думок. Автор вдало вплітає в поетичні вирази термінологічну та нау­кову лексику:

Було все мов на лезі, Якому все стинати — І квітку прямо в цезій Поцілувала Мати. Все плакало на сонце, Не хтіло помирати І квітку прямо в стронцій Поцілувала Мати.

Чорнобильська катастрофа оголила пекучі проблеми, які ми прихо­вували самі від себе. Вона рентгеном просвітила мій народ і винесла на поверхню виразки, які не менше руйнують людину, ніж сама радіація.

Це ненаситництво, апетит, якого не погамувати навіть у найчорніші хвилини людського страждання.

Знаходились і мародери, для яких всенародне горе було «щасливою» нагодою, щоб нагодувати свою ненаситну пельку:

Аж раптом рипнули двері. Щось сунуло вже до хати, Ліхтарем її шмагонуло, Матір Божу стало здіймати, Скриню стару одчинило, сорочку взяло з поликами, Дихало перегаром, збиткувалося над віками…

Так описав І. Драч цих нелюдів у своїй поемі. А зараз що змінилося? А нічого.

Закінчився суд, де на лаві підсудних були людці, що займали державні посади. Моя пам’ять зафіксувала лише деякі прізвища: О. Озеров, В. Пан-тейлюк, Якушевський… Вони набивали кишені «зеленими», продаючи

482

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

«липові» довідки про участь у ліквідації катастрофи століття. Говорять, що такі гроші не приносять щастя! Коли ж це для нас стане аксіомою?

Не лише Іван Драч у своїй творчості звернувся до чорнобильської тра­гедії, але так її осмислити і зуміти відтворити словами з сучасних поетів, мабуть, не зміг би ніхто. Бо він — художник, якому «немає скутих норм. Він — норма сам, він сам у своєму стилі».

Скорботна пісня нашого поета допоможе зупинитися, поглянути на­вкруги і відповісти хоча б собі на його риторичні запитання:

Оце ми дожились, нема де правди діти: На людські душі впала вже напасть. Іти нема куди і ніде рвати квіти — Начастувалися святих причасть. (Н. Замулко) Вчимося всебічно осмислювати, перевіряти на надійність, людяність, на моральність чи безморальність данайські дари ХХ століття, бо при­йшла наша черга.