10 Клас

273

і дружини: «Куди цему, ґазди, йти печі? Аді, видши, де твоя дорога та й твоя Канада? Отам! І показав їй через вікно могилу».

Життєва доля Дідуха — трагічна. Усі його зусилля змінити життя, по­кращити його закінчуються безрезультатно. Спів Івана і старого Михай­ла, в якому слова йшли, «як жовте осіннє листя, що ним вітер гонить по замерзлій землі, а воно… дрожить подертими берегами, як перед смер­тю», підсилює тему народної драми, нездійсненних поривів і стремлінь, марно втрачених сил молодості. І цей сумний спів старими мозолистими голосами стає алегоричним виразом народного горя і страждань.

Новела «Камінний хрест» багата на символічні деталі й образи. Це стосується насамперед камінного хреста, що символізує нестерпні страж­дання і терпіння не тільки Івана Дідуха, а й усього народу, який хилиться під кам’яною вагою гніту. Викинутий на берег камінь, Канада-могила, камінний хрест виступають символами трагізму українського селянина-емігранта.

Образ хреста символізує страдницьку долю селянина, який все жит­тя гірко працював і однаково змушений покидати свою нивку, бо вона не спроможна його прогодувати.

Усі епізоди новели підпорядковані головному завданню — розкрит­тю теми народної недолі, людського горя і водночас сподівань трудівників на краще майбутнє.

Новела «Камінний хрест» відразу ж одержала високу оцінку критиків. Новелою захоплювалися І. Франко, Леся Українка. «Страшно сильно пи­шете Ви, — ділилась своїми враженнями від прочитаного «Камінного хреста» Ольга Кобилянська. — Так, якби-сти витесували потужною ру­кою пам’ятник для свого народу». Та найсильніше враження справила новела на канадських емігрантів. Мирослав Ірчан у листі до Стефаника писав: «Якби був знав, може, й не читав би. Тяжко дивитися, як сиві го­лови хиляться додолу і старі очі плачуть». Плачуть, бо згадують себе, зга­дують ті давні літа, як вибиралися за море шукати щастя. Далеко не кож­ний емігрант знайшов його. Пошуки заробітків виснажували, клімат душив, ностальгія вбивала. Вмирала остання надія в селян покращити свою долю, вирватися з безпросвітної нужди через еміграцію.

Василь Стефаник писав, що його творчість була важкою ношею як для її творця, так і для читачів: «Я робив, що міг. І все, що я писав, мене боліло». Тодішня соціальна дійсність не давала змоги для радості народної. Слово селянина, пропущене через серце і душу письменни­ка, ставало зболеним, як і його бідняцька доля. Мені здається, саме тому так глибоко западало в душі людей Стефаникове слово, пробуджува­ло в них добро й гуманність, співчуття до людського горя і чесність, справедливість і любов до України та її народу — це те, що і сьогодні хвилює мільйони.

274

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА