10 Клас

219

хазяїна лопнули, як мильна булька: робітники не витримали нещадної екс­плуатації і збунтувалися; хитрий Петро Михайлов потрапив у в’язницю за злісне банкрутство і потяг за собою своїх спільників, у тому числі й Пузи­ря; дочка вирішила вийти заміж за Калиновича, якого любила, навіть без згоди батька. Гуси, скубучи одну з тисячних кіп хазяїна, остаточно підірва­ли його здоров’я. Тому закономірна як фізична, так і моральна загибель героя, бо ідея збагачення для збагачення позбавлена усякого здорового глуз­ду, ще й шкідлива для оточуючих.

Героїв комедії І. Карпенко-Карий групує за принципом контрасту. Головно­му героєві Пузирю і його помічникам протистоять пан Золотницький, дочка Соня і учитель гімназії Калинович (до речі, прізвище теж промовисте).

Автор практично не втручається в дію, його ремарки дуже лаконічні. Тиради, монологи напружені, змістовні, з глибоким підтекстом, прихо­ваним гумором чи сатирою.

Що не діалог, то, як кажуть, сміх і гріх. Наприклад, такий:

Маюфес.

А чи на вашім вокзалі можна пообідать?

Пузир.

Я ніде на вокзалах не обідаю, бо возю свої харчі. Феноген!

<…>

Чи на нашому вокзалі можна пообідать?

Феноген.

Бухвет є.

Маюфес.

Треба поспішать, бо їсти хочу, аж шкура болить.

Пузир.

Тут недалеко.

Маюфес.

Та мені небагато й треба: хоч би чарку горілки та шматочок хліба…

Розмова, на перший погляд, звичайна, про звичайні речі. Але який заряд комічності криється у підтексті! Особливо якщо пригадати, що власник без­межних земельних угідь, хазяїн сотень тисяч пудів пшениці й сорока тисяч овець відмовляє своєму спільнику по шахрайству в найпростішому обіді. То ж як не посміятися з безглуздої, вражаючої жадібності героя!

На розкриття авторського ідейного задуму — засудження «стяжатель­ства» працює у комедії кожна деталь, кожен штрих. Ось латаний-перелата­ний халат мільйонера, кожух, що «торохтить» і «смердить». У ньому Пузи­ря навіть до земського банку швейцар не пускав, не вірячи, що такий багатий хазяїн може ходити задля економії ледь не в жебрацькому одязі.

Мова кожного персонажа глибоко індивідуалізована і є його характери­стикою. Так, у Пузиря — груба, лайлива мова, насичена дієсловами наказо­вого способу, що відповідає його категоричному, жорстокому і деспотичному характерові, його неосвіченості. У Золотницького, Соні,

220

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Калиновича мова образна, метафорична, часом піднесено-книжна, з філо­софським спрямуванням. І що характерно — у мові практично кожного персонажа так і лунають, аж вибухають своєю влучністю та дотепністю прислів’я, приказки та фразеологізми: «не знаєш броду — не лізь прожо­гом в воду», «ярмо на шиї», «як свиня в моркву» (Пузир); «кусок в горло не полізе», «попала на стежку», «серцем чула», «увійти в суть» (Соня); «не вмер Данило, то болячка вдавила», «чули дзвін, та не знаєте, відкіль він», «з пальця висмоктав», «з шкури вилізу» (Ліхтаренко); «і риби нало­вить, і ніг не замоче» (Феноген). Якщо цей перелік продовжувати, то до­велося б переписати півкомедії. Висновок напрошується сам: І. Карпен­ко-Карий — великий знавець народної фразеології і майстер її доречного використання.

Найбільше мене вражає той факт, що багато сучасників драматурга, ве­ликих землевласників-аграріїв пізнавали себе у комедії і навіть підсилали до автора посланців із грошима, щоб вистава була знята з постановки. Чи це не свідчення майстерності письменника та його глибокої проникливості в суть явища?

Давно минули часи пузирів і феногенів, ліхтаренків та маюфесів, а гост­ре слово драматурга й сьогодні воює з людською жадібністю, обмеженістю, егоїзмом, жорстокістю. Нам близький гуманізм І. Карпенка-Карого — про­тест проти всякої наруги над людиною, проти попирання людської гідності. У справді мистецькому творі, яким, на мій погляд, є комедія «Хазяїн» І. Кар-пенка-Карого, завжди присутнє те, що непідвладне подихам часу.

ЧИ Є СИЛА, ЩО ПРОТИСТОЇТЬ ПУЗИРЯМ?

(За комедією І. Карпенка-Карого «Хазяїн»)

У комедії «Хазяїн» видатний український драматург І. Карпенко-Ка­рий показав «дику, страшенну силу» великих капіталістів-землевласників, які так розкрутили «хазяйське колесо», що воно придавило сотні і тисячі людей, прирекло їх на підневільне, рабське існування або примусило пла­зувати, пристосовуватися (як це трапилося з Феногеном, Ліхтаренком, Зеленським). Хто не зрозумів тієї системи, той був безжалісно роздавле­ний, знищений, як, наприклад, помічник Ліхтаренка, чесний юнак Зозу­ля, якого обмовив «права рука» хазяїна Феноген, аби прикрити власний злочин.

Звичайно, постає питання, а чи є сила, яка могла б протистояти пу­зирям, чоботам та іншим хижакам, «сильним світу цього»?

У комедії образові головного героя Пузирю і його помічникам дра­матург протиставляє образи пана Золотницького, дочки Соні і учителя гімназії Калиновича.

Петро Петрович Золотницький — освічена, інтелігентна людина, яка дбає про національну культуру, прагне якось вплинути на Пузиря, залу­чити його до суспільно корисної громадської роботи. Але його час прой­шов, і він сам боїться бути поглинутим новими хазяїнами, ледве не