Григорій сковорода Доповідь про письменника

Григорій Савич Сковорода народився 3 грудня 1722 р. в с. Чорнухах на Полтавщині. Походив з козацького роду. Здобувши початкову освіту, всту­пив до Київської академії. Повного академічного курсу не закінчив, зали­шивши навчання «студентом богословських наук». Був співаком придвор­ної капели в Петербурзі, входив до складу російської місії в Угорщині. Працював домашнім учителем, викладав у Харківському колегіумі. Через конфлікт з керівництвом колегіуму був змушений залишити посаду. Останні двадцять п’ять років життя, не маючи власної домівки, провів у мандрах. Помер Сково­рода 29 жовтня 1794 р. в с. Іванівці, що на Харківщині.

Сковорода — автор літературних і філософських творів. Їх ідейний зміст підпорядкований пошуку смислу життя людини та визначенню шляхів до щастя. Розуміючи філософію як науку життя, письменник, аби найточніше виразити свої погляди, поступово переходив від літера­турних до філософських жанрів — діалогів, трактатів, притч. Свою поетичну діяльність Сковорода розпочав ще в 50-х рр., а в 70—80-х об’єднав раніше створені поезії у збірку «Сад божественних пісень». Це духовно-філософська лірика, навіяна переважно релігійни­ми переживаннями автора. Найбільшої популярності набула десята пісня збірника «Всякому місту — звичай і права». У пісні двадцятій «Чистий можеш буть собою» автор підносить душевну

148

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

чистоту як найбільший людський скарб, що не боїться злих наклепів і ворожих підступів. Значна частина поезій Сковороди залишилася поза збірником. Серед них становить інтерес вірш «De libertate» («Про сво­боду»), у якому автор визначає особисту свободу людини як одну з най­більших життєвих цінностей.

Сковорода увійшов в українську літературу як талановитий бай­кар, автор збірки «Байки харківські». Частину творів він написав ще наприкінці 60-х рр., частину — 1774 р. У своїх байках письменник звертається переважно до морально-філософських аспектів життя лю­дини й суспільства. У збірці байок однією з найголовніших є про­блема індивідуального самопізнання та визначення людиною свого природного шляху. У байках «Бджола та Шершень», «Зозуля та Дрізд» автор обґрунтовує ідею «сродної праці», засуджуючи людей, які легковажать своїми природними нахилами. У байці «Собака і Вовк» письменник звертається до з’ясування тих чинників, які спри­яють утвердженню душевної спорідненості й дружніх стосунків між людьми.

Серед філософських праць Сковороди складною побудовою та смис­ловою глибиною відзначається діалог «Алфавіт, чи Буквар світу». Автор звертається до важливих питань самопізнання, визначення людиною своїх природних нахилів, розглядає проблеми «сродної праці» та людського щастя.

Філософський досвід Сковороди відчутно вплинув на розвиток нової української літератури. Його ідеї стали важливим духовним орієнтиром, що визначив особливу увагу українських письменників до морально-філософської проблематики.

ПЕДАГОГІЧНІ ПОГЛЯДИ Г. СКОВОРОДИ

План

1. Г. Сковорода — педагог, просвітитель, письменник.

2. «Навчання не труд, а втіха...» (Г. Сковорода).

1. «...О книги, найкращі порадники і найвірніші друзі!» (Г. Сковорода).

2. «Як хто посіє в юності, так пожне в старості. Дотримуйся в юності тверезості й непорочності» (Г. Сковорода).

3. «Здоров’я, соромливість і репутація — найцінніші скарби» (Г. Сковорода).

4. «Маючи друзів, вважай, що ти володієш скарбом» (Г. Сковорода).

5. «Якщо ти усвідомлюєш, для чого ти народжений, і працюєш з приємністю, ти щасливий» (Г. Сковорода).

6. «Хай одержать вони ... скарби — я їм не заздрю. Аби я мав ду­ховні багатства і той хліб духовний...» (Г. Сковорода).

III. Актуальність педагогічних ідей Г. Сковороди в наш час.

9 КЛАС

149

УСЛАВЛЕННЯ НАЙВИЩИХ ЯКОСТЕЙ ЛЮДИНИ У ТВОРЧОСТІ Г. СКОВОРОДИ

План І . Г. С. Сковорода — видатний філософ, гуманіст, співець людських чеснот.

II. Людина — «коваль свого життя».

1. Життя в гармонії з природою у поезіях «Гей, поля, поля зе­лені», «Ой, пташино жовтобока».

2. Чиста «як кришталь» совість — запорука щасливого життя у вірші «Всякому городу — нрав і права...»

3. Воля — найбільше багатство людини у вірші «De libertate», байці «Чиж і Щиглик».

4. «Робота наша — джерело радості» в байці «Зозуля та Дрізд».

5. Праця в природженому ділі — щастя людини в байці «Бджола і Шершень».

III. Мудрість і повчальність думок Г. Сковороди про загальнолюдські цінності.

ОБРАЗИ ПРИРОДИ У ТВОРЧОСТІ Г. СКОВОРОДИ

План

1. Г. Сковорода — співець рідної природи.

2. Гармонія з природою — запорука щасливого життя.

1. Краса природи в поезіях «Гей, поля, поля зелені», «Вже хмара пройшла. Райдуга в небі грає», «Весна люба, гей, прийшла...».

2. Природа як джерело поетичного натхнення у вірші «В город не піду багатий — у полях я буду жить...».

3. Паралелізм «природа — людина» у вірші «Ой, пташино жов­тобока».

4. Зв’язок з фольклором та пісенність віршів Г. Сковороди про природу.

5. Краса зображально-виражальних засобів віршів Г. Сковороди про природу.

III. Природа — годувальниця і Муза для Г. Сковороди та для сучас­ них поетів.

ДЛЯ ЧОГО НАМ ПОТРІБНА ТВОРЧІСТЬ Г. СКОВОРОДИ СЬОГОДНІ?

План

1. Г. Сковорода і його час.

2. Людина семи талантів.

1. Філософські погляди Г. Сковороди.

2. Просвітницька діяльність.

3. Внесок у розвиток педагогіки.

4. Поетична майстерність.

5. Сковорода-байкар.

6. Мудрість притч та афоризмів.

III. Творчість Г. Сковороди — неоціненний дар прийдешньому поко­ лінню.

150

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

ФІЛОСОФСЬКІ РОЗДУМИ СКОВОРОДИ ПРО ЛЮДСЬКЕ ЩАСТЯ

Головними роздумами Г. Сковороди як творчої особистості були роз­думи про щастя людини і шляхи його досягнення. Ними сповнена вся його творчість. «Як хочеш бути щасливим, не шукай свого щастя за мо­рями… не мандруй по Єрусалимах», бо, як вважав Г. Сковорода, воно не тільки поруч з тобою, воно «всередині тебе»: «у твоєму чистому серці, у твоїй чесній душі, що живе за законами Божими і велінням Божим».

Ця думка повторюється у найрізноманітніших варіаціях, сентенціях, біблійних тезах, але найлаконічніше вона передана в формулі: «Щастіє твоє и мир твой, и рай твой, и Бог твой внутрь тебе есть». Досягти щас­тя — означає прислухатися до свого внутрішнього голосу, вислухати себе, тобто сповна увійти «в храм свій», жити в гармонії з природою, з Богом, бо тільки це приносить щастя, це передбачено тобі «блаженною натурою».

Усе, що потрібно людині, сили, які тримають її на світі, протистоять злу, вона має в собі від природи. Треба лише все те пізнати, відкрити в собі й використати на благо.

Основою щастя, як вважав Сковорода, є «сродна праця», тобто та, до якої людина має природний нахил і здібності. Представляючи світогляд українців як трудового хліборобського роду, він почерпнув із народної мудрості здоровий погляд на працю як джерело життя. Від народу пере­йняв він і думку про те, що виховання мусить здійснюватися за принци­пом «вродженості», доречності для тої чи іншої людини. Адже ж маємо у скарбниці народної мудрості безліч висловів, у яких передається бага­товіковий досвід і погляди на працю та виховання: «Знай щвець своє шевство, а в кравецтво не мішайся», «Вовка в плуг, а він у луг», «Сісти на свого коня». У народній фразеології немає дошкульніших оцінок, ніж на адресу тих, хто займається не своїм, хто приміряє на себе чужий кожух: «як корові сідло», «як зайцеві бубон», «як свині налитники» тощо.

Це здоровий народний сміх послужив джерелом висміювання, осуду та оцінки відповідних людських вад і в байках Г. Сковороди. Окремі з названих прислів’їв він використав або як вихідну тезу для розгортан­ня сюжету байки, або ж як сентенцію в моралі. Проте усе запозичене з на­родної скарбниці, як і з світового літературного досвіду (байок Езопа, Ла-фонтена), зазнавало у творчості Сковороди змін, переплавлялося в горнилі його непересічного таланту.

«Сродна праця» приносить щастя, додає сил, «потрібне робить не­важким, важке — непотрібним», бо ж з людиною Бог. Під покровом «бла­женної натури» людині небагато треба докласти зусиль для щастя. Слід лише пізнати себе, а пізнавши, бути діяльною, бо «сродность трудолюбієм утверждається». До того ж неварто потерпати, що Бог одному дав мале, а другому — велике, бо «без сродности все ничто».

Учення Г. Сковороди про шляхи досягнення людиною щастя, хоч і приваблювало своєю мудрістю, було утопічним. Адже йшлося в ньому

9 КЛАС

151

про природну, а не про суспільну людину. Людина ж поза громадою, поза суспільством, яке часто диктує свої умови,— немислима. Однак учення Сковороди спонукає до роздумів: чи варте чогось те суспільство, яке не цінує в людині вроджених здібностей, не дає їй змоги розкрити себе, реа­лізувати їх сповна?

ТВОРЧІСТЬ Г. СКОВОРОДИ ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ НАРОДНИХ ІДЕАЛІВ І ПРАГНЕНЬ

У свідомість сучасників і нащадків Григорій Сковорода увійшов як народний вільнодумний філософ, як мандрівний учитель життя. Висока освіченість не віддаляла його від простого народу, він прагнув бути «чор­ною сковородою, що пече білі млинці». Тому і твори свої найперше адре­сував тим, хто жив під солом’яною стріхою, вбачаючи у цьому сенс свого щастя і призначення на землі.

Відомо, що твори Г. Сковороди, поширюючись у рукописах, увійшли до репертуару кобзарів і лірників, а один із них («Всякому городу нрав і права») використав Котляревський у п’єсі «Наталка-Полтавка».

Як людина свого часу, як представник просвітительської ідеології, Г. Сковорода видобуває свою філософію на вченні про «природну» лю­дину і шляхи досягнення нею щастя. У природі, перед Богом, на його дум­ку, всі люди рівні. Суспільна організація породжує суспільну нерівність, тобто експлуатацію панівною верхівкою низів, що є неприродним, невла­стивим самому єству людини. А тому Сковорода заперечує не лише існу­ючий суспільний лад, а й будь-яку експлуатацію.

Хижацьку сутність панівних класів розкриває Г. Сковорода у вірші «Всякому городу нрав і права», сатиричне спрямування якого відобра­жає позицію трудового народу.

Поет не приймає також світу, що руйнує в людині людське,— праг­нення до чесної праці, бажання мати серце, «як чистий хрусталь», що та­кож відповідало настроям та ідеалам простої людини. І його найперше цікавлять одвічні людські моральні і духовні цінності. Головне для ньо­го — подивитися в корінь, з’ясувати причину всіх людських бід, яка, на думку просвітителів, полягала у відступах від Богом заведеного порядку, природного життя. Цей погляд знайшов своє відображення у «Баснях харьковскіх». Мудрість байок Сковороди — це в основі своїй мудрість трудящої людини з її розумінням добра і зла.

Із джерела народного уявлення про світ, народного розуміння пер­шооснови щастя — і мотив вільної, незалежної від будь-яких умов і об­ставин людини. Тема «вольності» є однією з провідних тем у творчості Г. Сковороди:

О, когда б же мне в дурні не пошитись, Даби вольности не могла как лишитись. Волю як першооснову щастя Г. Сковорода ідеалізував не лише в твор­чості, а й у житті. Уникаючи будь-якої залежності від суспільства, місця

152

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

й обставин, що могли б уярмити його свободу, він у товаристві пса ходив від села до села, не маючи з собою жодного добра, окрім кількох книжок. Атому й заповідав на надгробку написати: «Світ ловив мене, та не впіймав».

ВЕЛИЧ I БЕЗСМЕРТЯ Г. С СКОВОРОДИ

Благословеннi ви, слiди, Не змитi вiчностi дощами, Мандрiвника Сковороди З припорошiлими саквами, Що до цiлющої води Простує, занедбавши храми.

М. Рильський

Життєвий шлях видатного українського фiлософа Григорiя Савича Сковороди є прикладом гуманiзму i самопожертви. За своє подвижницьке життя мандрiвний фiлософ сходив багато дорiг. Вiн ішов до людей, щоб навчити їх бути щасливими.

Творчий шлях великого мислителя розпочався в той час, коли в Росiйськiй iмперiї занепадав феодальний лад. Йому на змiну приходив новий, капiталiстичний, що нiс iз собою посилення розвитку нацiональної культури i в той же час новi форми приборкання нацiональних рухiв уря­дом. Г. С Сковорода був у числi видатних особистостей свого часу, якi вiддали свiй голос на захист уярмленого народу: «А мiй жребiй з голяка­ми…». Народ України сподiвався на захист доброї царицi, а одержав царсь­кий указ про закрiпачення. I Сковорода став на захист покрiпаченого народу, розвiнчуючи можновладцiв несправедливого свiту:

О мiре! Мiр безсовтзтнiй!

Надежда твоя в царях!

Мниш, что сей брег безнавЪтный!

Вихрь развЪет сей прах.

(«Кто сердцем чист и душею»)

Велич Г. С. Сковороди полягає в тому, що вiн шукав шляхiв для пiзнання свiту i людського буття, щоб дати поради сучасникам, як змiнити життя на краще. Лiтературна спадщина великого фiлософа викликає у ме­не захоплення жанровим розмаїттям, адже його перу належать i фiлософськi дiалоги, трактати, i байки, i пiснi, i афоризми. Але всi цi твори автор пiдпорядкував єдинiй метi — просвiтительськiй.

Незотлінний слід мандрiвний фiлософ залишив i на педагогiчнiй нивi. Для учнiв вiн був не лише наставником, а i другом, виховував у їхнiх сер­цях любов до рiдного краю i потяг до знань. Бiльшiсть учнiв Сковороди стали видатними вченими. Для багатьох своїх сучасникiв Сковорода був українським Сократом, українським Ломоносовим. Його фiлософськi iдеї

9 КЛАС

153

i безкомпромiсне життя ставали прикладом. Мандрiвний фiлософ вiрив у людину, у її гiднiсть. Вiн стверджував, що людина посiдає в природi особ­ливе мiсце, тож метою людського життя є щастя. У своїх творах Сково­рода доводив, що нiякi матерiальнi блага i почестi не зроблять людину щасливою. Лише улюблена справа, щира дружба дають вiдчуття щастя. У байцi «Соловей, Жайворонок i Дрiзд» письменник наголосив: «Друж­би не можна нi випросити, нi купити, нi силою вирвати… Щасливий, хто хоч саму тiльки тiнь доброї дружби нажити спромiгся. Нема нiчого до­рожчого, солодшого i кориснiшого за неї».

Г. С. Сковорода до кiнця своїх днiв залишився зi своїм народом. Тво­ри Сковороди стали народними пiснями. Творчiсть видатного митця стала пiдґрунтям для творчостi його послiдовникiв, видатних письменникiв-гуманiстiв XIX століття. Не одне поколiння звертатиметься до мудростi Григорiя Сковороди, прагнучи втiлити мрiю людства про створення гуманiстичного суспiльства.