Культура поведінки

План

1. Людина — істота соціальна.

2. Сила людського тяжіння.

1. Самооцінка людських вчинків.

2. Роль виховання у боротьбі з безкультур’ям.

3. Культура поведінки в наш час.

III. Культура поведінки — запорука щасливого майбутнього.

Людина — істота соціальна, вона не може без спілкування. Але саме по собі спілкування — справа непроста. Треба навчитися так спілкува­тись, щоб люди, які знаходяться поруч із тобою, відчували необхідність твоєї присутності.

І я, і мої ровесники мало коли замислюються над тим, чому з деяки­ми людьми нам приємно спілкуватись, а з деякими ні. Одні люди мають силу притяжіння, інші ні. А все це залежить від внутрішнього світу лю­дини, її думок, її почуттів. Одні людські починання нас приваблюють, ми вважаємо їх корисними і благородними, намагаємося підтримати. І навіть слово краса розуміється по-іншому, бо не звертаєш уваги на зовнішність і на одяг, бачиш людину в іншому світлі, в якомусь внутрішньому горінні, і мимохіть проймаєшся симпатією і вдячністю, що такі люди існують.

А людські вчинки… Як багато значать вони для оточуючих. Якщо б у людей була змога оцінювати власну поведінку, бачити себе стороннім оком — свою позу, рухи, чути свої слова та інтонації — це могло б бути величезним досягненням нашого життя. Бо людина, яка здійснює неетич­ний вчинок, стає в цей час потворною, а цього не хочеться нікому. Шко­да, що на наших вулицях немає дзеркал для того, щоб люди могли диви­тися на себе, могли бачити, коли вони привабливі, а коли ні.

Усе це і є культурою поведінки, обумовленою не лише мораллю су­спільства, а й мораллю кожного окремого представника. Навіть за наяв­ності правової рівності ніколи не буде рівності фізичної. Цілком виправ­дано, коли представники сильної статі поступаються місцем у транспорті людям, слабшим фізично: жінкам, дітям, людям похилого віку. І немає

78

УКРАЇНСЬКА МОВА

потреби нагадувати про це людям вихованим. На превеликий жаль, вихо­ваних людей не так багато. Тому і доводиться нагадувати суспільству про повагу до матері, до жінки, до дитини. Так виникають різні календарні дати, затверджені ЮНЕСКО або урядом певної країни. А хіба так важко бути вихованим? Хіба не буває прикро від нагадування про ввічливість? Скажу прямо, буває і прикро, і соромно. Соромно за безкультур’я, яке панує на­вколо. Достатньо послухати, як ми говоримо, якими рухами та інтонацією супроводжуємо брутальні слова…

Не даремно ображаються на нас і батьки, і діди. Іноді здається, що від молоді вимагають неможливого. Я не погоджуюсь із цим, бо все можли­во за наявності власного бажання бути культурною людиною. Правила поведінки закладені у кодексах честі лицарів минулого, у біблійних істи­нах. Вони тільки зазнали змін, удосконалились стосовно доби, в яку ми живемо. А час вимагає від нас стати всебічно розвиненими особистостя­ми, інакше без взаєморозуміння і взаємоповаги ми не зможемо створити гуманістичне суспільство.

ЩО МЕНІ ДАЄ ЗНАЙОМСТВО З ЖИТТЄВИМ ШЛЯХОМ ВЕЛИКИХ ЛЮДЕЙ

Із дитинства ми прагнемо когось наслідувати. Спочатку батьків, потім вихователів у дитячому садку, згодом — учителів. Іноді нашими кумира­ми стають герої кінофільмів або книг. А коли ми дорослішаємо і прагне­мо утвердження у власних очах і очах однолітків, то обираємо для на­слідування визначну особистість. Більшою мірою, це буває ненавмисне. Просто випадково дізнаємося про щось значуще в житті видатної особи і порівнюємо з собою, намагаємося знайти щось схоже.

У моїй сім’ї завжди шанували Тараса Шевченка. Ця повага до Велико­го Кобзаря не мала нічого спільного з обожнюванням. Ні, просто вишитий бабусею портрет завжди висів на видному місці в обрамленні вишиваних рушників. І ніхто з сім’ї ніколи не дивувався поєднанню сучасних меблів і національних вишиванок в інтер’єрі нашої оселі. Мені з дитинства при­щепили любов до Шевченкового слова, до української пісні. А коли я під­росла, то більш детально ознайомилась з біографією великого сина Украї­ни. Я ніколи не ставила перед собою питання: чому Шевченка називають великим, я знала це змалечку. А зараз я так глибоко відчуваю, що значить Великий Кобзар в житті України і кожного українця, адже він навчив нас, як треба любити рідну землю. Його здатність на самопожертву в ім’я Ук­раїни буде прикладом ще для багатьох поколінь. Але найсуттєвішим для мене було усвідомлення того, що всі великі особистості — це такі ж люди, як і я, що вони могли радіти і сумувати, сміятись і плакати, могли помили­тись і схибити, але завжди залишалися міцними натурами.

Моїм прикладом для наслідування здавна була Леся Українка. Скільки сили духу в її словах. Завжди, коли я хворіла або коли у мене щось не ладилось, мені додавали сили її слова:

10–11 КЛАСИ

79

Хто вам сказав, що я слабка, Що я корюся долі?

І я теж не корилася, а намагалася долати всі перешкоди і труднощі. Зма­лечку я хотіла бути схожою на Лесю навіть зовні: одягала вишиванку і плела вінки з польових квітів. Підростаючи, як вона, вчилась музики і лише в сьо­мому класі почала розуміти, що кожна людина єдина і неповторна. Зараз я переконана в тому, що не всім дано бути великими, але кожний може бути корисним людям. Я думаю, що моєму поколінню є чому вчитись у вели­ких попередників, перш за все, патріотизмові. Безумовно, ми живемо в зовсім іншу добу. Нам не доведеться відстоювати незалежність своєї дер­жави, право на існування рідної мови. За нас це зробили наші батьки. А пе­ред нами постає складний час становлення України. І нашому поколінню доведеться докладати зусиль, щоб наша держава посіла гідне місце серед цивілізованих європейських держав. Для цього нам знадобляться хороші знання, а значить слід пам’ятати невмирущі слова Великого Кобзаря:

Учітесь, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь.