Олексій коломієць Доповідь про драматурга

Драматург Олексій Федотович Коломієць народився 17 березня 1919 року в селі Харківцях Лохвицького району на Полтавщині в се­лянській родині.

Навчався на робітфаці при Харківському інституті радянської торгівлі, а з 1938 по 1941 рік — у Харківському університеті. Фронтовик. З 1950 по 1953 рік працював головним редактором газети «Молодь Ук­раїни», з 1953 по 1960 — завідуючим відділом журналу «Зміна». Перша книжка — збірка оповідань «Біла криниця» — вийшла друком 1960 року. Однак популярність О. Коломієць здобув як драматург.

Перша п’єса О. Коломійця «Фараони» (1961), яка спиралася на ук­раїнські традиції травестійної драми, на тлі одноманітних «колгоспних комедій» 50 —60-х років одразу почала сприйматися як твір новаторсь­кий, засвідчивши небуденний талант драматурга. Невдовзі з’явилися п’єси «Чебрець пахне сонцем» (1963), «Планета Сперанта» («Планета Споді­вань») (1966), «Келих вина для адвоката» (1969), «Горлиця» (1970), «Пер­ший гріх» (1971), «За дев’ятим порогом» (1972), «Срібна павутина» (1977), «Камінь русина» (1982), «Санітарний день» (1983), «Злива» (1985), «Святі грішниці» (1989) та інші. За романтичну дилогію «Голубі олені» (1973) і «Кравцов» (1975) О. Коломієць був удостоєний Держав­ної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1977). Новаторською у розкритті теми праці стала п’єса «Дикий Ангел» (1979), у якій драматург звертався до конкретних потреб людини, вдаючись до поглибленого психологічно­го аналізу складної особистості.

Помер О. Коломієць 23 листопада 1994 року. Похований у селі Хар­ківцях.

«У ВСЬОМУ, У МАЛОМУ Й ВЕЛИКОМУ, ЄДИНИЙ ПОРАДНИК — ПРАВДА!»

(За п’єсою О. Коломійця «Дикий Ангел») Головний герой п’єси О. Коломійця Платон Микитович Ангел раз і назавжди обрав собі за життєві принципи правду й працю і був їм відда­ний до кінця життя.

Але слідування правді неодноразово призводило до серйозних конфліктів у сім’ї. Недаремно ж сусід Крячко назвав Ангела «диким».

Батько вважав обов’язком передати свою працелюбність, головні життєві принципи дітям, щоб потім їм легше жилося. Адже хто навчить і пожаліє дитину, чужі люди? «У них своїх клопотів повно»,— говорить Платон Микитович. Отож і відправляє він із дому сина Павлика, студен­та, який одружився з дівчиною, не порадившись із батьками, не маючи засобів для утримання сім’ї. Батько твердо переконаний, що хлопець може одружуватися лише за таких умов: «Є в тебе дах над головою?! Зможеш прогодувати, одягнути дружину свою? Женися! А ні — зайцем бігай по світу, хоч цілий вік бігай!»

442

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Кажуть, що з милим рай і в курені. Платон Микитович має іншу думку: «В курені живуть злидні, а злидні перегризають горло коханню, хоч би яке воно було!» І з цим не можна не погодитися.

Батько виганяє сина з дому… Вчинок, як на мій погляд, жорстокий. Але Платон Микитович в душі й сам страждає, постійно бере в руки Пав-ликову куртку, картаючи себе, як це він забув покласти її синові в чемо­дан. Його тішить єдина надія, що зерна працелюбства, порядності, які він посіяв у хлопцеві (з трьох років Павлик допомагав йому в майстерні), не дадуть тому збочити з правильного шляху, підкажуть вихід зі скрутного становища.

Так воно і сталося. Павлик перевівся з денного відділення інституту на вечірнє, потім поїхав разом із дружиною на Північ працювати. Заро­бив багато грошей, які дали йому можливість утримувати власну сім’ю, і склав таким чином екзамен на зрілість.

Платон Микитович дізнався, що й інший його син, Федір, нечесно повівся в особистому житті. Він таємно зустрічається із заміжньою жінкою, ховається зі своєю любов’ю і не може зважитися на рішучий крок.

Батько суворо зауважує, що «любов не крадуть, Федоре!» І говорить йому, що не можна зупинятися серед дороги, «життя наїде і розчавить вашу любов, коли вона така!..» Ангел влаштовує так, щоб Федір, Клава і її чоловік Маляр зустрілися нарешті для рішучої розмови, сказали один одному правду, якою б гіркою вона не була. Все одно в такому становищі ці троє не могли почувати себе щасливими. У кінці п’єси ми бачимо ра­дісного Федора, щасливу лікарку Клаву, яку Ангели прийняли до своєї сім’ї. Один Маляр нещасний, знічений і розбитий морально, але винен у цьому лише він сам.

Найскладніша справа із правдою у Петра. Це розумний, поважний пра­цівник, займає високу посаду. Але, підписуючи дозвіл на будівництво жит­лового будинку, Петро чомусь забув подумати про те, як житимуть люди в цьому екологічно неблагополучному районі. Коли про це дізнався Пла­тон Микитович, то дуже розгнівався, назвав сина «маленьким временщи­ком»: «За п’ять років, мовляв, може мене на цій роботі й не буде. Мовляв, інший буде відповідати — ось і вся філософія временщика. Наробить, на­пакостить, наплутає, грядку свою споганить, потім на іншу роботу сам піде або перекинуть… І сухим з води! За кожен рік, кожен місяць, за кожну го­дину своєї роботи — відповідай! Помреш, і тоді пам’ять про тебе відповість за діла твої…» Батько змушує Петра написати куди слід про свою помилку, переконати вищі органи в хибності рішення про будівництво на Кача-ловській, хоч за це синові доведеться відповідати: він втратить посаду, квар­тиру, добробут. Той вагається, але врешті-решт правда й тут бере гору. У кінці твору ми бачимо Петра рядовим інженером, який усе починає з ну­ля. І з ним усе гаразд — він у великій щасливій родині своїх батьків, яка береться допомогти йому з квартирою. Повертається дружина Ліда, вона теж вирішує йти працювати, щоб поліпшити добробут сім’ї.