Що висміює мольєр?

(За комедією «Міщанин-шляхтич»)

Сміх — гостра зброя письменників у боротьбі з різними людськими по­роками: лицемірством і плазуванням, гонористістю та пихатістю, зажерлив­істю, скупістю, підлабузництвом… Китайський філософ Конфуцій сказав: «Скаржитися на неприємну річ — це подвоювати зло, сміятися з неї — це нищити його». А французький письменник Франсуа Рабле у передмові до свого роману «Гаргантюа і Пантагрюель» писав: «…правду часом пишуть жартома. Пориватиме тебе на сміх — смійся собі на здоров’я!». Ці слова Ф. Рабле можна віднести і до комедії «Міщанин-шляхтич» Мольєра. Понад 300 років ця комедія не сходить зі світової сцени. Людство читає цю геніальну п’єсу, сміється, обговорює… Що викликає сміх у комедії Мольєра? Сміх ви­кликає бажання головного героя комедії пана Журдена вибитися у шляхтичі.

Пан Журден розбагатів на торгівлі тканинами. Цією ж справою зай­мався і його батько. Його дружина, пані Журден, також дочка купця. Однак новобагатько соромиться свого походження і робить усе можли­ве, щоб навчитися хороших манер, здобути освіту і близько зійтися з пред­ставниками вищого світу.

Бажання стати шляхетним дворянином засліплює розум пана Жур-дена. Він наймає цілу купу учителів, намагається бути схожим на дворян в одязі, звичках, манерах.

572

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

Очманілий пан Журден не помічає, що оточуючі глузують, а іноді навіть і знущаються з нього. Кожний із чотирьох учителів переконує пана Журде-на в необхідності вивчення саме його предмета. Недоброчесний учитель музики визнає, що Журден є тією людиною, гаманець якої може стати лег­кою здобиччю. «Ми знайшли саме такого чоловіка, якого нам треба! Його фантазія — удавати із себе галантного шляхтича — просто скарб для нас!» — стверджує він.

Уже з перших хвилин комедії Журден надзвичайно комічний. Він ви­кликає лакеїв для того, щоб продемонструвати, що вони в нього є, і не знає, як з ними поводитися.

Пан Журден хоче одягатися так, як одягається «все вельможне панство». Костюм, химерний і недоладний, який пошив пану Журдену кравець, ви­кликає в учителів улесливе схвалення, а в дружини та служниці — насмішки.

Зрештою, Журден непогана людина, чесний купець, але з дещо хиб­ним уявленням про своє місце в житті.

Бажання стати шляхтичем позбавляє Журдена залишків здорового глузду: він не дає згоди на шлюб своєї дочки Люсіль із Клеонтом тільки тому, що той не шляхтич. Але дотепний слуга Клеонта Ков’єль знаходить вихід. Він переодягає свого господаря турецьким пашею, сватає за нього Люсіль, а для Журдена влаштовує «посвячення у муфтії». Журден стає, хоча й химерним, але шляхтичем.

Отже, Мольєр сміється і над людськими вадами, і над характерами, і над умовами, що ці характери виплекали. Коли ми дивимося або читає­мо комедію «Міщанин-шляхтич», то не переймаємося тим, що Журден хотів стати аристократом, для нас це вже не актуально. Нас смішить по­каз прагнення людини удавати не того, ким він є насправді. Драматург стверджує, що людина повинна бути собою, виховувати в собі почуття гідності та ні перед ким не плазувати.

УЧИТЕЛІ ПАНА ЖУРДЕНА. ЯКИМИ Я ЇХ БАЧУ?

(За комедією Мольєра «Міщанин-шляхтич»)

Триста днів на рік ми проводимо у школі, і кожного дня по 5—6 годин поруч із нами люди, які терплять наші пустощі, грубість, не­свідомість, несправедливість.

Учитель! І відразу бачиш перед очами людину, яка схилилася над учнівськими зошитами. Для того щоб провести урок та розказати нам навіть щось просте, учитель повинен багато знати, багато читати, усе життя вчитися, працювати над собою.

Я думаю, у житті кожного з нас був справжній учитель, для якого го­ловне — дати знання своїм учням. Тому і вдячні ми саме тим учителям, які бажають нам добра, борються з нами за те, щоб ми отримали знання.

А які ж учителі були в головного героя комедії Мольєра «Міщанин-шляхтич» пана Журдена? Що було головним для них?

Пан Журден — міщанин, він прагне стати шляхетним дворянином. Для цього він і вчиться, наймає учителів музики, танців, філософії,

9 КЛАС

573

фехтування. У тому, що людина хоче здобути освіту, немає нічого поганого. Коли ми читаємо сцени навчання Журдена, бачимо, що герой «нічогісінько не тямить», але з іншого боку, Журден хоче вчитися, навіть шкодує, що його батьки не дали йому справжньої освіти. Журден «…з радістю б дозволив відшмагати себе отут при всіх.., аби тільки знати все те, чого вчать у школі».

Як же учителі пана Журдена ставляться до його бажання вчитися? Учи­телі знають справжню ціну пану Журдену:

Учитель музики. Він справді нічогісінько не тямить, зате добре пла­тить, а це тепер найголовніше.

…Розуміння мистецтва в нього в гаманці, а похвала його — червінці, і цей міщанин-неук, як бачите, платить нам далеко краще.

Тобто, головне для учителів те, що Журден має гроші, його гаманець — легка здобич для них.

А чого можуть навчити учителі, які дбають не про знання, а тільки про гроші? Ті науки, яких учать Журдена учителі, навряд чи йому зна­добляться. Я б не хотіла вчитися в таких учителів, як у пана Журдена.

ФАНТАСТИЧНЕ ТА РЕАЛЬНЕ В БАЛАДІ Й. В. ҐЕТЕ «ВІЛЬШАНИЙ КОРОЛЬ»

Здавна люди схилялися перед явищами природи, відчували забобон­ний страх перед ворожими її виявами. Балада Й. В. Ґете «Вільшаний ко­роль» написана в романтичному стилі за мотивами народної пісні.

Батько везе хворого сина через ліс, а тому вважається, що дитину кли­че Вільшаний король, або Лісовий король. Хлопчик марить, і туман йому видається страшним бороданем, який пропонує піти з ним на узбережжя в сади погратися. Шепіт листя нагадує хворому вмовляння підступного короля, а верби «в імлі нічній» — королівнами, що «до пісні й танцю в полі зійшлись».

Хвороба мучить малого, тисне, а йому здається, що то «лісовий» де­мон «хапає і мучить, злий!»

Балада, відповідно до жанру, закінчується трагічно. Батько приїхав додому, але «син покинув навіки світ».

Вітер, туман, ніч, вільха та верба символізують у творі ворожі до лю­дини сили, а діалог між батьком і сином роблять його напруженим, дра­матичним. На жаль, людина не всесильна і не може інколи допомогти своєму ближньому, тому викликає глибоке співчуття.

Так фантастичні уявлення переплелися з реальними подіями та уявою поета і втілилися у чудовій баладі.

СУТЬ ПРОТИСТОЯННЯ ФАУСТА І МЕФІСТОФЕЛЯ У ТРАГЕДІЇ Й. В. ҐЕТЕ «ФАУСТ»

Творчість Йоганна Вольфганга Ґете — найвище досягнення світової літератури Просвітництва, своєрідний підсумок усього, що було

574

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

створено «віком розуму», а «Фауст» — найвище досягнення самого письмен­ника. Його часто називають поетичним заповітом письменника людству.

В основу сюжету покладено старовинну легенду про вченого, що уклав угоду з дияволом, але Ґете суттєво переробляє сюжет, ставить пи­тання, актуальні для його часу, а, як виявилось, вічні. Головна проблема книги визначена ще в пролозі: це одвічні філософські питання «що таке людина», «в чому її суть». Фауст покликаний вирішити спір між Госпо­дом і Мефістофелем. Він пізнав книжну премудрість, але не зміг знайти відповіді на одвічні філософські питання.

Суть протистояння Фауста і Мефістофеля в тому, що для людини го­ловне: фізичне чи духовне, матеріальне чи ідеальне, моральність чи ду­ховний занепад. У цьому протистоянні Ґете показав свою впевненість у можливостях людини, її розуму, високий моральний потенціал.

Мефістофель спокушає Фауста, обіцяючи йому розкрити всі таєм­ниці, дати найвищу насолоду, і якщо розум Фауста відмовиться бороти­ся в суперечностях, якщо хоча б одну миттєвість він визначить як абсо­лютну істину, Мефістофель забирає його душу. Пошуки істини Фауст робить метою свого життя, вони протікають у постійних суперечках із Мефістофелем, адже в героїв принципово різні точки зору на людину.

Найвищу насолоду, найвище щастя людині дає кохання. Це одне з пер­ших випробувань-спокус, якому підлягає Фауст. Мефістофель сподіваєть­ся, що таким чином розбудить хтиву пристрасть Фауста, примусить за­бути про високий обов’язок людини. Але любовна історія розгортається зовсім не так, як планував чорт. Фауст і Маргарита щиро і палко покоха­ли один одного, але відчувають складність і трагічність ситуації, в якій опинилися. Можливо, тому Фауст, хоча душа його захоплена,— він кохає Маргариту, не може сказати: «Зупинись, миттєвість!» Доля Маргарити трагічна: вона не тільки покинута коханим, вона вбила свою народжену дитину, ховаючись від суду людського, але кара не минула її.

Останнє побачення Фауста і Маргарити — одна із найтрагічних сто­рінок світової поезії. Людський осуд, страждання від скоєних гріхів позба­вили Маргариту розуму. Коли Фауст з’являється в темниці, де перебуває приречена до страти Маргарита, вона наспівує дитячі пісеньки й лякаєть­ся кожного звуку. Вона не впізнає Фауста, не вірить своєму щастю, що може бути врятована від страти. Вона говорить Фаусту про те, що немає гіршої долі, ніж вештатися з хворою совістю, і відмовляється покинути темницю. Фауст поривається залишитися з коханою, але дівчина проганяє його. Ме-фістофель, який скрізь супроводжує Фауста, дивлячись на Маргариту, каже, що вона буде на тому світі, як велика грішниця, засуджена. Але голос згори виправляє Мефістофеля: «Врятована». Образ Маргарити з’являється у по­емі ще один раз, у фіналі. Душа Фауста після його смерті зустрічається з душею Маргарити, яка супроводжує його на небесах.

Історія кохання Фауста і Маргарити доводить читачеві, що людина сама відповідає за свої вчинки. Совість і сумління, як би зневажливо не

9 КЛАС

575

ставився до них Мефістофель, притаманні людині. А порушення мораль­них законів призводить до трагедії.

Історія Фауста і Маргарити найяскравіша. Ус і інші спокуси, які про­понує Мефістофель Фаусту, не справляють на читача такого сильного враження. Фауст захоплюється природою, кохається з найвідомішими жінками в історії людства, але насолода красою не заспокоює Фауста.

Остання надія Фауста — це суспільна боротьба. Уже старий, знесиле­ний, герой мріє, що «вільний народ буде жити на вільній землі», але він не бачить, що Мефістофель глузує з нього: навколо Фауста в землі пор­паються не будівельники, а злі духи. Картина вільного народу, яка постає в його уяві, видається йому настільки грандіозною, що він міг би зупини­ти цю миттєвість. Життя покидає його, він падає, Мефістофель радіє, що зможе заволодіти душею Фауста, але в останню мить ангели забирають душу великого Фауста.

На думку Ґете, життя Фауста виправдане саме тому, що він знайшов шлях до спасіння своєї душі. І хоча цей шлях дуже довгий і важкий, лю­дина повинна іти ним попри всі спокуси «мефістофелів».

«ЛЮБОВ! БЛАЖЕНСТВО! СЕРЦЕ! БОГ!»

(Тема кохання в трагедії Ґете «Фауст»)

Жодного великого митця не оминуло його кохання. Та й хіба тільки митця? Людині взагалі властиво любити. А кохання — це вінець любові. Просто кохання простої людини проходить непомітно для оточення, а ко­хання неординарної особистості уособлює вічність і безсмертя. Тож при-родньо, що кохання Йоганна Вольфганга Ґете не пройшло непомітно, а ви­лилось у творчості.

А оскільки трагедія «Фауст» створювалася протягом тривалого часу, то її автор переживав у ці роки багато потрясінь, він знаходив і зрікався, любив і страждав. І невідомо, чи існувала б сама трагедія, якби її автор не пережив першого кохання до Кетхен Шенкопф і зречення його задля вря­тування особистої свободи, якби не було в його житті нового спалаху жит­тєлюбства, що прокинулось у любові до дочки сільського пастора Фре-деріка Бріон — і втечі від неї; якби не було в його житті одруження з юною Христіаною Вульпіус, яка стала матір’ю його сина.

Отже, історія з Маргаритою у трагедії «Фауст» — це сповідь юності. Усе своє життя Ґете вважав, що «Вінцем природи є любов. Тільки через любов наближаються до неї». На цьому підґрунті розгортаються шукан­ня Фаустом найвищої миті, на цьому підґрунті визрівають його сумлін­ня щодо виходу з вічного замкненого кола:

Я рвуся від жаги до насолоди, і в насолоді я жаги жадаю.

Маргарита стала для Фауста уособленням тієї щасливої миті, про яку він мріяв. Вона — символ молодості і краси, простоти і невинності, чут­ливості і ніжності. Проте вона не наділена інтуїцією самозбереження,

576

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

і тому приречена на загибель. І хоча образ Маргарити узагальнюючий, йому властива психологічна витонченість і жертовність.

Чи кохав Фауст Маргариту? Мабуть, ні. І хоча її загибель для нього є духовним спустошенням, хоча він готовий її рятувати, Маргарита була в його житті лише миттєвістю, пониклою блідою тінню. І рятувати її від самого себе Фауст не може.

Ґете створив Маргариту виразною і трагічною, почуття її загострені, адже вона причетна і до отруєння матері, і до вбивства брата, і до страти своєї дитини. Тому вона божеволіє. Але образ її цільний у своїй само­відданості і невинності. Навіть небо змилостивилося над нею.

Маргарита відчула, що Мефістофель є ворогом:

Крізь маску цю побачила вона Мого ума приховану могутність.

Але це ж можна сказати і про Фауста, в холодному погляді якого Мар­гарита побачила приреченість кохання.

Це кохання земне.

Але Фауст спромігся на кохання містичне: поринаючи за межі про­стору і часу, вихоплює з-поміж античних героїв образи Паріса і прекрас­ної Гелени. Гелена виявилася для Фауста недосяжною, як сама краса.

Його страждання за Геленою інші — він прагне недосяжного. І хоча про Гелену він говорить: «Хто взнав її — без неї жить не може!» — проте навряд чи ці почуття можна назвати коханням. І навіть поява Евфоріо-на — сина Фауста і Гелени — стає феєричним видінням, схожим на сон.

А справжнє кохання, яке уособлювала Маргарита, здатне на прощен­ня. І в уже іншому світі вона лине назустріч Фаустові так, як колись — щаслива.

«Я ТОЇ СИЛИ ЧАСТЬ, ЩО РОБИТЬ ЛИШ ДОБРО, БАЖАЮЧИ ЛИШ ЗЛОГО»

(Образ Мефістофеля у трагедії Ґете «Фауст») Протягом усієї своєї історії людство намагалося зрозуміти навко­лишній світ, пояснити природні явища і сутність буття. Достатньо згада­ти біблійну оповідь про Єву, яка скуштувала яблука з дерева пізнання, праці алхіміків епохи Відродження, направлені на винахід «філософського каменя», за допомогою якого можна буде перетворити метал на золото і здобути «еліксир життя», що повертає молодість і здоров’я.

Але саме в епоху Відродження людина пройнялася вірою у свою все­могутність, що викликало новий вибух церковної диктатури і вилилось у вогнища інквізиції, направлених на вияв і знищення демонів. Тоді з’я­вилось безліч легенд про угоду людини з нечистим, серед яких і легенда про доктора Георгія Фауста, яка у безлічі перекладів стала духовно рідною цілій Європі.

Але Фауст був героєм саме для Ґете, бо жив у ньому протягом шістдесяти років. За цю трагедію, яка стала символом усього життя

9 КЛАС

577

письменника, Ґете брався в передсмертні хвилини: під час тяжкої хвороби в дев’ятнадцять років, після хвороби і короткочасної сліпоти на п’ятдесят першому році і на сімдесят п’ятому, коли боявся, що не встигне завершити рукопис. Можливо, тому кінець трагедії і став своєрідною сповіддю поета перед життям. Адже геній Ґете було визнано за життя, тому для нього «ме­тою життя є саме життя». І ось саме цьому життю він підводить фаустівсь-кий висновок: «Не може вічність поглинути мої діла, мої труди». А оскіль­ки Фаут жив у поетові, то він і змінювався разом із Ґете. Дев’ятнадцятирічний поет передав своєму героєві тривоги власної юної душі і визначив його в о­собистому лірично-драматичному плані. Можна навіть розглядати твір як автобіографічний, бо в ньому відбилася духовна еволюція автора. Герой Ґете пройшов самотній шлях, хоча прагнув повноти життя. Але все життя за ним ішла тінь Мефістофеля, як його внутрішній голос, як його друге «я»:

У мене в грудях дві душі живуть, Між себе вкрай несхожі і ворожі. Одна впилась жадливо в світ земний І розкошує в нім в любовній млості, А друга рветься в тузі огневій У неба рідні високості.

І тут з’являється Мефістофель як посланець духа землі. Власне, дру­ге «я» Фауста стає зримим. Мефістофель уособлює всі пориви Фауста, його прагнення до повноти життя. Фауст готовий віддати душу за цю повноту, за те, щоб вимовити: «Спинися, мить! Прекрасна ти!». Але саме Мефістофель є уособленням усього зла, яке живе в Фаусті. Отже, коли Фауст живе пориванням,— він із Мефістофелем заодно, а коли його об­лягають сумління,— він розходиться з Мефістофелем, як із чимось по­творним і ганебним. Ґетівський Мефістофель завжди різний, суперечли­вий, то привабливий, то відразливий.

Навіть індивідуалізм Фауста плекається мефістофельськими мето­дами. Спочатку це виявляється у коханні (загибель обдуреної Маргари-ти, містичне кохання античної Гелени), а згодом — у пануванні (смерть старих Філемона і Бавкіди, які стерегли свій дзвін). Мефістофель, для якого мета виправдовує засоби, готовий все вирвати з корінням — у цьо­му ж його суть. Власне кажучи, Фауст подолав духа заперечення і зневі­ри творчою працею, в якій Мефістофель не бачить смислу, вважаючи пе­ремогу за собою. Для Мефістофеля вся міра життя людини в тому, щоб поставити на її душі печать. У боротьбі за душу людини Мефістофель постає метушливим і розгубленим. А сцена його несамовитої боротьби з трояндами сповнена іронії і глибокого смислу, адже, забувши вже про душу Фауста, він висловлює власні невідомі почуття до ангелів:

Та чимось чужим душа моя обнята: Мені до мислі ті любесенькі хлоп’ята, І їх клясти не маю вже снаги…

578

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

Отже, друге «я» Фауста, яке уособлювало бажання злого, переможене силою добра, жагою творчості і безсмертям людської думки. І людство живе фаустівською вірою в людину: «Слід моїх днів земного життя не кане у ві­ках».

ПРОВІДНІ МОТИВИ ТВОРЧОСТІ ДЖ. БАЙРОНА

…Ми родимось на те, щоб нам умерти… Нелюбо весну нам вітрами поминать. Коли б родились знов, знов смерті треба ждать. Подякуймо ж богам за наші дні хороші…

Дж. Байрон

Ці невмирущі рядки належать перу видатного англійського поета Джорджа Ноела Гордона Байрона.

Класицистичні погляди Байрона здаються несподіваними для поета, чиє ім’я увійшло в історію англійської і світової літератури як найбільш впливового виразника романтичного світогляду. Уйого «Щоденниках і листах» висловлено чимало міркувань про поезію і прозу як минулого, так і майбутнього, але думки ці такі ж суперечливі, як і сама постать ве­ликого майстра. А щоб хоч трошечки зрозуміти мотиви творчості поета, слід звернутися до його філософії. І в свою чергу самі філософські погля­ди Байрона викликали до життя шедеври його творчості.

А мотиви творчості англійського митця змінювались зі зміною його поглядів протягом усього життя.

Витоки літературних поглядів юного Байрона слід шукати в етичних і естетичних поглядах віку Просвітництва. Але цікавився він і зразками ліричної, епічної та драматичної творчості античних авторів, а в останні роки життя й творчістю італійських поетів раннього і пізнього Відро­дження, що не могло не відбитися на мотивах власної творчості, хоча сам Байрон не раз стверджував, що перевагу над поетами віддає історикам.

Літературні погляди молодого поета цілковито виявились у юнацькій збірці «Години дозвілля». Вірші, що увійшли до цієї збірки, були насліду­вальними. Мотиви вольнодумства вимальовувалися розпливчасто, а роз­думи про швидкоплинність дружби і кохання — меланхолійно. Найбільш типовими для цієї збірки стали спогади про дитинство. А перша сати­рична поема «Англійські барди і шотландські спостерігачі» не свідчила про оригінальність поглядів щодо призначення мистецтва і митця.

Але позиція молодого Байрона щодо цієї теми зберігається і в більш пізні періоди його творчості. Усе своє життя він дотримувався класицис­тичної теорії мистецтва і розуміння завдань поета. Деякі ранні твори по­ета було видано лише після його смерті. Серед них сатира «Прокляття Мінерви», в якій поет водночас звинувачував тих, хто грабував народ Греції, і прославляв античні шедеври священного храму в Афінах. Отже,

9 КЛАС

579

високі громадянські і політичні мотиви властиві навіть ранній творчості Байрона. І лише поема «Паломництво Чайльд Гарольда» стала новим етапом у творчості Байрона. Адже в ній через внутрішній світ персонажа й автора розкриваються і героїка давніх та нових часів, і трагічні пробле­ми сучасності. Дотримуючись «високого» стилю, віддаючи перевагу аб­страктним і піднесеним образам, Байрон надає своїй поемі такого особи­сто-пристрасного тону, що доля особистості почала розглядатись як частина всесвітнього процесу. Тож поему «Паломництво Чайльд Гарольда» можна розглядати як новий художній порух епохи класицизму.

Лірика зрілого поета набула характеру сповіді, а у східних поемах ви­лилась у тугу поета, у його обурення проти лицемірства та тупості, які в епоху реакції принижували гідність людини.

Ворожнеча зі світом героїв східних поем Байрона набула нового філо­софського осмислення у швейцарській драмі «Манфред». Трагедія гра­фа Манфреда викликана не стільки зіткненням із людьми, яких він зне­важає, не стільки крахом кохання, скільки тим, що сам він не витримує власного морального суду. Трагічними для нього стають не обставини, які оточують, а його власні почуття.

Але найбільш плідним став «Італійський» період творчості Байрона. Він вражає нас патетикою четвертої пісні «Чайльд Гарольда», «Одами до Венеції», «Скаргами Тассо», бешкетними пародійними октавами «Беп-по» і «Дон-Жуана», урочистими терцинами «Пророцтва Данте» і неви­мушеністю ліричних віршів, класицистичними трагедіями і романтични­ми містеріями, віршованою повістю «Острів», прозовими трактатами.

Певно, це був період свідомих пошуків, націлених на остаточне вирі­шення питання про призначення поета у сучасному світі:

Чого ми хочемо від слави? Щоб сповнить Листок непевного паперу, мудра хіть! Силкуємось зійти в жару, в самообмані На гору, хоч її вершина й у тумані. Про се поет свою півношницю-свічу Знай палить, і герой вбиває досхочу, Як же потліє все,— мов на одну досаду, Зістанеться ім’я… Герої Байрона мають відбиток душевної величі, самовідданості і внут­рішньої складності, властивих прославленим персонажам Шекспіра. Навіть у класицистичній за своїми засобами сатири «Бронзовий вік» Байрон зображує могутній і сповнений протиріч образ Наполеона, близь­кий великим злодіям і честолюбцям шекспірівських трагедій.

Саме в «Дон-Жуані» Байрон виступає суддею моралі і суспільних відносин, виражає своє уявлення про батьківщину, «тюремщицю народів», «напівпедантичну-напівкомерційну» країну, правлячі кола якої силять­ся надати своїй користолюбній політиці високого морального та релігій­ного значення.

580

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

Я думаю, що все розмаїття творчості Байрона відбиває його прагнення до гармонійного і прекрасного ідеалу мислителів минулого. Але дійсність, у якій жив поет, не могла стати підґрунтям для пошуків подібного ідеалу ні в житті, ні в мистецтві. Тому відчуття нездійснених пошуків і стали причи­ною дисгармонії як у світобаченні Байрона, так і в проти-річчях мотивів його творчості.

РОМАНТИЧНИЙ ГЕРОЙ ДЖ. БАЙРОНА

Джордж Гордон Байрон — уособлення романтизму не лише у творчості, а й в особистому житті. Ус е своє життя він був в одній і тій самій ситуації, яка ніби підказувала тему його творчості,— зневажена, закута сила, поніве­чена краса, самотність серед людей, навіть близьких і рідних. Байрон був дуже гарним, але кульгавим від народження, мати дуже любила його, але мучила своєю любов’ю. Рід письменника був давній, пов’язаний ще з ан­глійськими і шотландськими королями, але маєток і титул Байрони отри­мали лише в XVI столітті, а в XVII cтолітті англійська буржуазна револю­ція призвела до занепаду роду. Ус е це сформувало особистість поета і теми його творчості.

Перша поетична збірка викликала гострі критичні зауваження сучас­ників. Байрону дорікали, що його вірші схожі на багато інших. Але відповідь молодого поета на цю критику представила справжнього Бай­рона, суперечливого, гордого, самотнього, щирого і пристрасного. Саме ці риси характеру поета визначають і його романтичного героя, який упер­ше постав перед читачем у поемі «Паломництво Чайльд Гарольда».

«Паломництво Чайльд Гарольда» за жанром — щоденник, який пи­шуть дві особи: головний персонаж і сам автор. Герой поеми після пер­ших рядків автобіографічного характеру стає лише ім’ям, його витісняє автор, дистанції між ними майже немає.

Незадоволеність дійсністю, прагнення пізнати людей, життя, знайти в ньому своє місце, випробувати свої духовні можливості і сили — це цілі паломництва Чайльд Гарольда, які близькі самому Байрону.

Смуток і розчарування Гарольда не залежать від його скривдженого самолюбства, сімейних конфліктів, нещасного кохання та інших особис­тих мотивів, які відіграють немалу роль у його попередників у літературі. Герой Байрона не розпочинає боротьбу із суспільством, але його без­діяльність і споглядання — це не позиція пасивності. Головна риса Чайльд Гарольда як художнього образу — його незавершеність, герой поклика­ний відобразити момент пробудження самосвідомості людини нового часу, яка починає відчувати на собі й у світі, що її оточує, наслідки істо­ричних змін і усвідомлювати трагічні протиріччя, які були характерною рисою сучасності. Байрон задає питання про причини суспільних вад, національного занепаду, замислюється над протиріччями і загадковістю історичного процесу, але висловлює глибоке незадоволення і собою і роз­мірковує над значенням своєї творчості.

9 КЛАС

581

Ліричний герой Байрона відчуває «світову скорботу», тому що жага жит­тя, могутні сили, приховані в людині, не мають плідного виходу. Цей герой палко і щиро сприймає реальність, але сама реальність гнітить його. І він по­стає проти всього світу, відстоюючи своє право на внутрішню індивідуальну свободу, насамперед свободу почуттів. Таким настроєм пройнятий вірш «Душа моя похмура». Відчуття «світової скорботи» — головний мотив вірша. Ліричний герой звертається до співця з дивним проханням: заспівати таку пісню, щоб душа розридалась. «Я хочу сліз!» стає своєрідним рефреном, в якому звучить виклик. І тільки кінцівка вірша пояснює, чому виникає таке дивне бажання. «Я хочу сліз, бо серце розірветься від страждань». Ліричний герой розуміє, що позбавитися життєвих страждань він не зможе, а сльози, можливо, принесуть хоч на деякий час полегшення.

Такий романтичний герой виявився близьким багатьом поетам. Тому твори Байрона перекладали різними мовами, і навіть виник тип поведінки людини, який одержав назву «байронізм».

Ліричний герой Байрона виник за певних історичних умов і віддзер­калив основні проблеми свого часу, пробудження в людині відчуття своєї неповторності, свого права на власні думки і почуття. Такий герой не знає ні причин «світової скорботи», ні як її позбутися. І він залишає за собою право не ховатися від неї, а вистраждати її.

ДОБРО І ЗЛО В РОМАНІ В. ГЮҐО «СОБОР ПАРИЗЬКОЇ БОГОМАТЕРІ»

Віктор Гюґо — великий французький письменник — прожив довге жит­тя, протягом якого багато і плідно працював і залишив величезну творчу спадщину. За 70 років своєї літературної діяльності він створив чимало поем, віршів, драматичних творів, але для багатьох читачів Гюґо, в першу чергу, автор відомих романів «Людина, яка сміється», «Трудівники моря», «Дев’яносто третій» тощо.

«Собор Паризької Богоматері» — один із найкращих і найпопулярні-ший історичний роман XIX століття, написаний у романтичному стилі. Письменник змальовує картину життя Франції кінця XV століття. Але істо­ричні події стають для нього лише приводом для роздумів над сучасністю.

Роман написаний у кінці 20-х років XIX століття. У цей час Франція переживає розчарування в ідеалах Французької буржуазної революції і в її наслідках. Багато діячів культури того часу взагалі розчарувалися в можливості прогресу. Гюґо звертається до історичного періоду, коли за­кінчується доба Середньовіччя і людство починає нову епоху — Відроджен­ня. Його цікавить ця зміна світогляду людини, і він відчуває, що в сучасній йому Франції теж назрівають значні світоглядні й суспільні зміни. У цих умовах для нього важливо визначити головні естетичні й етичні цінності. Тому теми добра і зла, краси і потворності гостро заявлені в романі.

Собор Паризької Богоматері — це не тільки місце, де відбуваються го­ловні події роману. Він рівноправний герой цього твору, як поет П’єр

582

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

Гренгуар, Есмеральда, Квазімодо, Клод Фролло. За християнськими віру­ваннями, Богоматір віддала свого сина на муки, щоб врятувати людство. Собор на її честь — це данина її безмежній любові до людей. У романі він втілює ідею добра, справедливості, любові. Герої роману тісно пов’язані з со­бором: для Квазімодо він і дім, і батьківщина, і всесвіт. Але події, що зобра­жує Гюґо, дуже далекі від ідеальних християнських стосунків. Люди не зна­ють ні співчуття один до одного, ні терпимості, їх вчинками керують пристрасті, заради яких вони забувають навіть свій обов’язок перед Богом. Архідиякон Клод Фролло закоханий у циганку Есмеральду, дівчину, яка вражає своєю красою. Домагаючись її кохання, Клод іде на злочин.

Квазімодо, потворний глухий горбань, виявляється спроможним на прекрасне кохання. Коли Есмеральда живе в соборі, вона не може звик­нути до потворності Квазімодо. Щоб не дратувати дівчину своїм потвор­ством, він дає їй свисток, звук якого він може чути, готовий у будь-яку хвилину прийти їй на допомогу. Його кохання сильне, пристрастне, зара­ди нього він теж готовий на злочин. Квазімодо зіштовхує Клода, свого благодійника, єдину людину, до якої він був прив’язаний на цьому світі, з вежі, коли розуміє, що той згубив Есмеральду. Але його кохання само­віддане, він нічого не потребує від своєї коханої.

Есмеральда уособлює найкращі жіночі риси. Вона не тільки прекрас­на зовнішньо, але й обдарована чудовим голосом, в якому звучить її ніжна і пристрастна душа. Її кохання до молодого капітана Феба де Шатопера розкриває її прагнення і здатність до сильних почуттів. Але цим почут­тям немає місця у світі, де живе Феб.

Гюґо показує, що добро і зло можуть існувати поруч, що люди не хо­чуть бачити прекрасного: ніхто не зрозумів Квазімодо і його любові. А прекрасне не може виправити злої душі: любов до Есмеральди не ро­бить Клода кращим духовно.

Добро і зло тісно поєднані, й інколи людині дуже важко визначити межу між ними. Вони завжди в боротьбі, в якій гине чимало прекрасного (саме так читач сприймає смерть Есмеральди). Але Гюґо вірить у пере­можну силу добра, в людський прогрес. У фіналі роману він знову зма­льовує собор, який стає німим свідком трагічних подій і водночас симво­лом можливості повернення людей до вічних цінностей.

ОСНОВНІ МОТИВИ ЛІРИКИ О. С. ПУШКІНА

Геній Пушкіна набагато випередив свій час. Уліричних творах поета відбиваються найсуттєвіші проблеми сучасного йому життя, окреслюють­ся теми, які знайдуть продовження в літературі його послідовників. По­езія Пушкіна — це цілий світ, в якому кожен читач може знайти те, що стосується його особисто. Дружба, любов до батьківщини, її історія, істо­рія людства, свобода особиста і суспільна, рабство і тиранія, життя і смерть, природа і людина, кохання і самотність — ось лише невелика частка мотивів його лірики.

9 КЛАС

583

Мотиви свободи і волі особливо піднесено звучать у творчості Пушкі­на на початку 20-х років. У цей період він підтримує тісні зв’язки з майбут­німи декабристами, а ода «Вольність» — своєрідне поетичне вираження ідей «Союза благоденствия». Та які б політичні пристрасті не кипіли, Пушкін, в першу чергу, залишався поетом. Його оду прихильно зустріли читачі й од­нодумці, але поет ніколи більше не звертається до цього жанру для створен­ня актуальної політичної лірики. Поет відчув, що новий час потребує не тільки нових тем, але й нового їх вирішення. Волелюбні мотиви набувають у його творчості пристрастності, яка була властива тільки інтимній ліриці, наприклад, вірш «К Чаадаєву».

Одна з головних тем творчості Пушкіна — тема поета і поезії. Ради­щев, Рилєєв були його попередниками в цій темі, визначили громадянську позицію поета у ставленні до явищ дійсності. Пушкін іде далі, його хви­лює проблема свободи творчості, відображена у вірші «Разговор книго­продавца с поэтом». Книгопродавець окреслює традиційні поетичні теми:

И так любовью утомленный,

Наскуча лепетом молвы,

Заране отказались вы

От вашей лиры вдохновенной.

Теперь, оставя шумный свет,

И муз, и ветреную моду,

Что ж изберете вы?

Поэт:

Свободу. У поезії «Пророк» поет говорить про свою відповідальність за все, що відбувається на землі. Пушкін звертається до образів міфології, Біблії. На початку вірша відображається духовна спустошеність поета, та усві­домлення своєї місії пророка надає нової сили почуттям і здібностям по­ета. Він приходить до висновку, що його місія не просто втішати, радува­ти людей або давати насолоду своїми творами, але й вчити читача, вести його за собою: «И бога глас ко мне воззвал: «Восстань, пророк, и виждь, и внемли, исполнись волею моей, и, обходя моря и земли, глаголом жги сердца людей!».

Любовна лірика Пушкіна напрочуд багата й різноманітна. Вона має певні особливості. Одна з них полягає в тому, що поет порушує існуючі правила й підкоряє форму змісту твору (немає чіткого поділену на жан­ри — елегію, романс, послання). Наприклад, відома поезія «К ***» (Ганні Петрівні Керн), з одного боку, виглядає, як послання, але має певні риси романсу і навіть елегії.

Але Пушкін не тільки новатор форми, в любовній ліриці він створює нову мережу цінностей, яка спирається на життєву мудрість і гуманізм. Гуманізм проявляється, передусім, у його поважному ставленні до коха­ної, він визнає за нею право на вибір, навіть коли цей вибір не на його користь. Найхарактерніший приклад — поезія «Я вас любил». Його лю-

584

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

бов — це насамперед любов до обраниці, а не до самого себе, до свого почуття.

Любов, за Пушкіним, це не аномалія (як часто зображували її роман­тики), це природний стан душі людини, і навіть коли це почуття не ви­кликає взаємності, воно приносить радість, а не страждання. Яскравий приклад такого погляду на любов — поезія «На холмах Грузии лежит ночная мгла…»:

И сердце вновь горит и любит — оттого, Что не любить оно не может.

Дослідники творчості Пушкіна визначають ще одну тему у творчій спадщині поета — філософська лірика. Це в першу чергу лірика приро­ди, що відбиває вічну течію життя, непідвладну людину.

Увіршах про природу Пушкін відтворював свої уявлення про устрій світу. Народження, дитинство, юність, зрілість, старість і, нарешті, смерть зображуються, як природні, не викликають ні здивування, ні протесту. Природа мудра і справедлива, Пушкін схиляє голову перед самим дивом життя, яке в його ліриці прекрасне у будь-яких проявах.

До філософської лірики належать і твори, де Пушкін викладає свої погляди на людське суспільство. Наприклад, «Анчар». Він не проти­ставляє поняття раб і володар, у його уяві ці особи рівноправні, тому ви­никають такі рядки:

Но человека человек

Послал к анчару властным взглядом…

Провина за те, що зло, яке втілює анчар, вилилось у світ, лежить на них обох. Рабство — це зворотна сторона тиранії, і існувати вони можуть тільки разом.

Пушкін — перший російський письменник світового значення, що мав вплив не тільки на російський, але й на світовий літературний процес. Достоєвський стверджував, що вся російська література «вийшла з Пуш­кіна». Бєлінський назвав роман «Євгеній Онєгін» «енциклопедією ро­сійського життя», повною мірою це визначення можна віднести і до лірики Пушкіна.

РОМАН «ЄВГЕНІЙ ОНЄГІН» — «ЕНЦИКЛОПЕДІЯ РОСІЙСЬКОГО ЖИТТЯ»

«Євгеній Онєгін»… Читаючи рядки роману, намагаєшся уявити собі життя людей XIX століття. Чим жили вони, про що думали, що їх бенте­жило? Подумки переносишся на столичні вулиці і в засніжені села, трішечки шкодуєш, що не був сучасником пушкінських героїв.

Якими бачив Олександр Сергійович Пушкін своїх сучасників? Якою була епоха великого генія?

Формування Пушкіна як поета відбувалося в епоху становлення і роз­витку романтизму в європейській і російській літературі. Романтизм

9 КЛАС

585

утверджував зацікавленість особистістю, внутрішнім світом людини, звільняв від норм класицизму у художній творчості.

Ці обставини і сприяли розвиткові однієї з найхарактерніших ознак ранньої лірики Пушкіна — зацікавлення особистістю.

Особливими були враження петербурзького періоду життя, які допо­могли поетові створити образ героя свого часу. Уліриці петербурзької пори вже виникає тема критики аристократичного суспільства і світського об­разу життя. У посланнях «N. N. B. B. Енгельгардту» і «Всеволожському», у «Посланні до кн. Горчакова» Пушкін дає негативну характеристику ве­ликому світу, яка згодом буде поглиблена у романі «Євгеній Онєгін».

Зненавидівши марнослів’я І світські приписи дрібні, Його зустрів і полюбив я.

Чим же небезпечна світська метушня? Тим, що всі представники світського суспільства є рабами умовностей. Давайте згадаємо життя Онєгіна:

…Ловивши в шумі й тишині

Душі зітхання неясні

І позіхи глушивши сміхом,—

Так змарнував він вісім літ,

Так стратив свій найкращий цвіт.

Під час зустрічі з Тетяною в саду він скаже:

Одвертість ваша — чарівна;

У серці підняла вона

Чуттів колишніх вир яскравий.

Усе побачене і пережите Пушкіним у Петербурзі збагатилося нови­ми враженнями і оформилось у твір про неординарного юнака, який став «зайвим» у суспільстві.

До речі, жанр послання, дуже поширений у ліриці ліцейської і петер­бурзької пори, є одним із найбільш продуктивних джерел формування цілого жанру — роману у віршах. Такі особливості послань, як невиму­шеність розмови автора з адресатом, довірливий тон звертання до конк­ретної особи, вільний добір слів загальнонародної мови набули подаль­шого розвитку у романі «Євгеній Онєгін».

Одним із провідних принципів зображення в романі стало правдиве відбиття характерів. Роман у віршах було задумано в той час, коли поет перебував у романтизмі, але ще не прийшов до поняття нових, реалістич­них задач художньої літератури.

У ряді ліричних творів цього періоду («Сіятель», «Демон», «В. Ф. Ра-євському») навколишня дійсність уявляється авторові лише в нега­тивному вигляді. Наступний крок буде зроблено тоді, коли поет поба­чить життя у різнобарв’ї його позитивних і негативних сторін, наважиться оцінювати його тверезо, з реалістичних позицій.

586

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

І якщо в перших главах роману перед нами постане егоїстичний індив­ідуаліст із вищого класу, то пізніше (починаючи з п’ятої глави) автор упер­ше достатньо розгорнуто зобразить провінційне дворянство як частину тієї суспільної верстви, в якій проходить життя Онєгіна. Спочатку провінційне суспільство показане символічно в фантастичній ситуації (сон Тетяни). По­рівняння дрібнопомісного провінційного дворянства з фантастичними об­разами чудовиськ зі сну Тетяни підтверджуються відзначеним ще сучасни­ками паралелізмом в описові гостей, які з’їжджаються на іменини, і чудовиськ зі сну.

Весь дім у гаморі, в тривозі; Десятки одягів і лиць, Собачий гавкіт, писк дівиць, Шум, гомін, натовп на порозі, Уклони, поцілунки, сміх, Крик годувальниць, плач малих. Рій чудовиськ, співвідносних із натовпом гостей, потрібен був автору для створення загального враження про дикунство, егоїзм, розбещеність середовища, в якому опинився герой твору.

Та і сам Онєгін, як дитина свого часу, як породження свого суспільства, справляє на Тетяну подвійне враження: вона бачить його серед чудовиськ, і в той же час він виступає її рятівником від тих же чудовиськ.

Дуель і трагізм її завершення є своєрідним продовженням сну Тетя­ни і разом з тим показником ворожих відносин особистості і суспільства. Автор співчуває душевним стражданням Онєгіна, який став жертвою су­спільної моралі.

Головний герой роману сприймається мною як людина, сповнена протиріч:

Хоч нам відомо, що читання

Давно Євгеній розлюбив,

Одначе деякі писання

Із-під неласки він одвів:

Співець Гяура та Жуана,

Та зо два, зо три ще романи,

Де віддзеркалився наш час

І де змальовано для нас

Його героїв досить вірно,

Без віри й честі у ділах,

З холодним серцем у грудях,

Химерам відданих безмірно,

Чия озліла голова

На марні дії порива. У заключних главах роману автор зробив новий суттєвий крок у роз­критті взаємин героя з суспільством. Онєгін відвідує ряд старовинних російських міст, а потім їде на Кавказ. Контраст славного історичного ми­нулого цих міст і сучасного суспільного застою викликає у Онєгіна сум.

9 КЛАС

587

Онєгін, цей представник дворянського суспільства, вважається дива­ком, бо не проймається усім тим, що цікавить інших молодих людей. І в той же час відверто протиставити себе суспільству він теж не може.

Чи сплін, чи самолюбства біль На цім обличчі? Як, відкіль? Хто він такий? Тривалість роботи О. С. Пушкіна над романом «Євгеній Онєгін» викликана зміною обставин у країні після поразки повстання декабристів. І цей факт виправданий, адже в реальному житті поряд із суспільними змінами відбувалась і зміна особистості.

Отже, і головний герой роману «Євгеній Онєгін», і суспільство, в якому він жив, стало цілковитою енциклопедією російського життя.