10 Клас

597

під дахом якого провів ніч король. Дуже непогано підновив мер міста й свій замок у Вержі.

Як же жив народ у місті? Чи добре управляв містом пан де Реналь? У романі згадуються в’язниця, лікарня й притулок для бідних, які було соромно показати перевіряючому чиновнику з Парижа пану Апперу.

Зате під владою пана де Реналя процвітали такі, як Вально, що уособ­лював клас буржуазії. Пан Вально, директор притулку для бідних, на­хабний і безсоромний від природи, нажив собі багатство, нічим не нехту­ючи, не рахуючись ні з якими приниженнями. Він царює в місті «вкупі із завзятими дурнями із середовища крамарів, з першокласними невігласа­ми із середовища суддівських людей, із запеклими шарлатанами із сере­довища лікарів».

Поважні жителі були здебільшого роялістами, прихильниками мо­нархії, але підтримували відносини і з лібералами. І ті, й інші мали по­требу одне в одному — одним потрібні були вигідні місця, посади, іншим потрібні були голоси на виборах. Гроші, прибуток — ось мета життя поважних людей міста. «Від їхнього багатства пахло крадени­ми грошима», у їхніх взаєминах «було щось мерзенне». І ось ці люди, «ці дурні, яким випало щастя народитися знатними, багатими і по­мірними», створювали громадську думку. Горе тому, хто від них відрізнявся!»

Можливо, ліберали були ближче до народу й піклувалися про ньо­го? Звернемося до тексту. Знову зустріч короля з мешканцями Вер’єра. «І раптом у почесній варті всі помітили Жульєна, сина теслі». Обурен­ню «порядних» людей не було межі. Особливо обурювалися ліберали, які, з ранку до вечора сидячи в кафе, говорили про рівність і волю.

«У Вер’єрському суспільстві,— робить висновок Стендаль,— процві­тали лицемірство, заздрість, злоба, протекціонізм, користолюбство, праг­нення до збагачення, марнославство. «А щоб якось утриматися на місці, всі ці шахраї (про яких згадувалося вище) змушені були шукати союз із конгрегацією».

Що ж собою являло французьке духівництво? Адже воно було і є по­середником між Богом і людьми, повинно вчити добру, любові, безкорис­ливості, честі. Вирушимо разом із Стендалем до Безансона, у духовну семінарію, яку Жульєн, головний герой роману, назвав «пеклом земним, в’язницею».

«Із часів Вольтера французька церква зрозуміла, що справжні її воро­ги — це книги. Покірність — вища за все в її очах». Священики викорі­нювали будь-яку живу думку. Люди, на їхній погляд, повинні не розмір­ковувати, а сліпо виконувати те, що вимагає церква й держава. За часів правління Карла Х набирає чинності закон про святотатство, що засу­джував на смерть за атеїзм.

Не цуралася церква й грошей. Що більше людина жертвувала на різні церковні потреби, то більше почесною і благонадійною вона вважалася.

598

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

Наприкінці роману пан де Реналь через невеликі підношення церкві став уважатися якобінцем і втратив посаду мера, а пан Вально, щедрий на руку, став бароном і мером міста Вер’єра.

Церква заохочувала доноси, наклепи. У семінарії за всіма сте­жили «фіскали» абата Кастанеда, майбутніх пасторів народу вчи­ли «продавати місця в раю» і домагатися парафії з багатими підношеннями.

І серед духівництва процвітали лицемірство й низькопоклонни­цтво. Так, наймогутніший у Безансоні абат де Фрілер, що міг «висвячувати й скидати префектів», розбагатів і домігся посади стар­шого вікарія завдяки тому, що вмів забавляти безансонського єпис­копа. У єпископа був дуже слабкий зір, а він жагуче любив рибу. Абат де Фрілер вибирав кісточки з риби, що подавали його високопрео­священству.

І ось Париж, «центр різних інтриг і лицемірства!». Світське су­спільство, суспільство обраних людей подано родиною маркіза де Ла-Моля і його салоном. Зовні холодних, шанобливих, люб’язних, вихова­них людей Стендаль назвав суспільством «безмовних сановників і всіляких інтриганів із сумнівною репутацією».

Для маркізи де Ла-Моль, наприклад, головне в людині, гідне пова­ги,— це «мати у своєму роді предків, що брали участь у хрестових похо­дах», тобто родовите походження.

Розумний, передбачливий маркіз де Ла-Моль у першу чергу думає про свої розваги, а вже потім про справи, що зводилися в нього до збільшення прибутків і до одержання посади міністра.

Для цього суспільства найхарактернішим є зарозумілість, пихатість, марнославство, пересиченість життям, презирство до тих, хто не такий, як вони. «Заради розваги вони могли принижувати людей, тому їм не доводилося розраховувати на справжніх друзів». «У розмовах не при­пускалося ніяких жартів тільки над Господом Богом, над духівництвом, над поважними людьми... Не припускалося ніяких схвальних відгуків про Беранже, Вольтера, Руссо...», про те, що хоч трохи нагадувало вільно­думство. «Найменша жива думка здавалася брутальністю». Це було не життя, а «існування, наскрізь пройняте честолюбством, бажанням спра­вити враження в суспільстві». Тобто в Парижі було те ж саме, що й у Вер’єрі та Безансоні. Сучасна письменникові дійсність була буден­на, сіра й зовсім не героїчна. Усе купувалось і продавалось — «титул ба­рона, титул віконта...»

Які ж люди в минулому були небажаними в суспільстві «порядних людей»? Чесні й віддані своїй справі абати Шелан і Пірар, лісоторговець Фуке, якобінець граф Альтаміра, простолюдин Жульєн — мислячі, сміливі люди з почуттям власної гідності, «мужні й благородні».

Така була сучасна Стендалю Франція. А свій час письменник назвав «звироднілим, нудним століттям, пройнятим підлістю і страхом».