11 Клас

433

творчість залишиться у скарбниці світової культури, тому що слово його — щире слово поета про вічні і безсмертні істини. До нього можна звернутися за порадою, його вірші можна читати й перечитувати і знаходити потрібні слова, щоб утамувати біль чи образу, стримати злість, навчитися розуміти і любити людей.

Що залишу майбутньому дневі, Чим ділитися буду з ним?… (В. Симоненко)

Уся творчість Симоненка — це крик ХХ віку, і він не пролунав, а «про­гримів золотим салютом, молодим повесняним громом» (А. Малишко, «Ря­док про Довженка») й відлунюватиме і в наступні віки. Прийдешні бачи­тимуть нас ясніше із образів Василя Симоненка: жорна, які ми крутили у переддень космічної доби, отих дідів, які заповіли нащадкам додумати їхні думи, бабусь Онись, Оришок, Насть, що мали б, підвівшись з колін, зійти на п’єдестал найвеличніших пам’ятників, Перехожого, що гордо й на­тхненно творив ходу, як і отих ситих, відгодованих демагогів і брехунів, що «крила зв’язали дядьковій вірі, пробиваючись у крісла і чини», що гноїли людську працю і нівечили душу. Усе це — крик двадцятого віку, крик душі, зболеної, зганьбленої, але не зламаної і нескореної.

Якщо реалізм — реальність, то Василь Симоненко — найвиразніший його представник, бо він разом із літературними побратимами 60-х по­вернув ХХ віку його справжню, історичну сутність.

Народила його «найгеніальніша з породіль», «велика мати» — укра­їнська земля, як надію свою — помолодіти і побачити весну, з наказом — стати «жорстким катом недоумства, підлоти й брехні».

Його родовід не кінчався за дідовою хатою Федора Щербаня, він по­чинався з духовними обійстями інших родичів — «діда Тараса і прадіда Сковороди».

«О, якби мені духовний меч! — мріяв про переможну зброю Сковоро­да.— Я б знищив… скупість, убив би розкіш і дух нетверезості, вразив би честолюбство, вигнав би страх перед смертю і бідністю…»

Василь Симоненко був вільний від цих моральних пороків і став ду­ховним мечем свого покоління, вкладав цю зброю в руки інших — і не його вина, що для декого ця зброя виявилася надто важкою…

І все ж найпершу надію «найгеніальнішої з породіль» він справдив: він наближав весну незалежності, і в тому, що Україна її зустріла і поба­чила — є і поетів внесок.

Став він і «жорстоким катом недоумства, підлоти й брехні». І знову ж, не його вина, що того зілля на нашій землі так багато, що його вистачить і нинішньому поколінню, і наступним…

Треба тільки пам’ятати, що спопеляючі слова Симоненка диктували­ся великою всеосяжною любов’ю, яка ніколи не була руйнівною, а завж­ди творчою.

434

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Думка про те, що залишає він майбутньому дневі, чим поділиться з на­ми,— ніколи не покидала Василя Симоненка.

Що можу я, коли дрімають люди? Що можу я, коли заснули ви? Він рано відчув дихання смерті, уже в вісімнадцять років, а в двадцять писав:

Не докорю ніколи і нікому, Хіба на себе інколи позлюсь, Що в двадцять літ з’явилась в серці втома, Що в тридцять смерті в очі подивлюсь. Слабка плоть Василя Симоненка не витримала наслідків воєнного і повоєнного сирітства, недоїдання, перемерзання, а пізніше побиття при загадкових обставинах — і він, як би не протестувала наша свідомість проти його передчасної смерті, уже став нашою літературною історією, частиною нашої духовності.

Сьогодні бути «співцем громадянської теми» набагато важче, ніж в ча­си Симоненка. Шукати поетичного оновлення не всі готові і здатні. Слідом Симоненка піде той, хто виявить цю здатність. Не горджуся тим, що українець, Я цим, як риба річкою, живу.

(Чернілевський)

І, як бачимо, дехто вже почув крик ХХ століття, крик Василя Симо-ненка. Почує його ХХІ вік — нація і державність будуть врятовані і розц­вітуть.