12__2009

10 Клас

305

еволюціонував, і вже дебютна збірка «Сонячні кларнети» (1918) стала подією в українській літературі. П. Тичина зміг синтезувати принципи імпресіоністичної та символістської манери творення образу, музичність вірша, поєднати найкращі здобутки українського та світового модернізму.

«Сонячні кларнети», особливо друга частина збірки, просякнуті почуттям молодості й оптимізму, світлими та радісними образами, породженими надією на відродження української нації до державного життя після кількох століть колоніального рабства. Ставлення поета до національної революції розкривають поема «Золотий гомін» і твори, друковані в періодиці: «Гей, вдарте в струни кобзарі…», «Ой що в Софійському заграли дзвони…»

Але вже у грудні 1917 р. більшовики розв’язали війну з Центральною Радою. У пам’ять про загиблих під Крутами П. Тичина написав поезію «Пам’яті тридцяти». Жорстокість більшовиків вжахнула поета, тому й у поезіях збірки, позначених 1918 р., відчутне засудження жорстокості братовбивчої війни і тривога за майбутнє України, за майбутнє людської душі.

Розпач і страх назавжди полонили душу поета. Філософські роздуми з цього приводу лягли в основу збірки «Замість сонетів і октав» (1920). П. Тичина зрозумів неминучість нової доби і схилився перед нею. Наступні збірки «Плуг» (1920) та «Вітер з України» (1924) мали засвідчити упокорення поета перед нелюдською, непоборною силою революції. Однак поряд із вітанням нової влади у збірці багато творів, які відбивають тодішній стан душі поета, його розгубленість і страх.: «І Бєлий, і Блок…», «26-ІІ (11-ІІІ) (на день Шевченка)». Щиро прагнучи бути на боці нової влади, П. Тичина протягом 1920-х рр. все ж таки пише такі поезії, як «Голод», «Загупало в двері прикладом», «Хто ж це так із тебе насміятись смів?», уривки з поеми «Чистила мати картоплю…», в яких змальовує духовну деградацію та здичавіння людини, за що й був неодноразово критикований.

1930 року вийшла друком збірка «Чернігів», у якій, з одного боку, було пряме оспівування колективізації, Леніна, політичних статей Сталіна тощо. З іншого боку, ця збірка була позначена крайньою формальною ускладненістю, використанням бурлескних і простонародних форм, багатством авторських поетичних новотворів, грою різними змістовими площинами тощо. Внаслідок взаємодії «високої» ідеологічної тематики та «низької» бурлескної форми текст набув відверто іронічного забарвлення, що, імовірно, відбивало справжнє ставлення поета до відтворюваних подій. 1934 року П. Тичина видав збірку «Партія веде», яка стала етапною на шляху до офіційного визнання його класиком соцреалізму та водночас творчої деградації. З того часу і до 1964 р. П. Тичина видав багато книжок — проте митецька вартість переважної більшості з них не є високою. Виняток становить хіба що поема «Похорон друга» (1942), в якій поет зумів щиро й талановито передати почуття людини під час смерті близьких людей.

306

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

ГЛИБИНА I ЩИРIСТЬ ПОЧУТТIВ ЗАКОХАНОСТI, ВIРНОСТI, СВIТЛОЇ РАДОСТI У ВIРШАХ П. ТИЧИНИ

Якось П. Г. Тичина сказав про Т. Шевченка та I. Франка: «…цiлий всесвiт їхнi душi творчо поглинали — i водночас на всесвiт свiтили самi…» Подiбне можна сказати i про самого П. Тичину.

Видатний поет ХХ століття, талановитий, тонкий, оригiнальний та, на жаль, майже зовсiм неоцiнений прозаїк i публiцист, цiкавий критик та лiтературознавець — таким був Павло Тичина.

Поступово, але неухильно, поет знаходив свою, тiльки йому притаманну, манеру письма. Кожний вiрш П. Тичини — це особлива картина, яку читач уявляє собi. Усе передається за допомогою слiв, але результат не можна описати словами:

Десь на днi мого серця

Заплела дивну казку любов.

Я пiшов вiд озерця

Ти сказала менi: «Будь здоров!

Будь здоров, мiй любий юначе!..»

Ах, а серце i досi ще плаче.

Я iшов вiд озерця

Тичина — поет вiд природи. Його вiршi йдуть вiд душi, у них вiн вкладає частку себе. Його iнтимна лiрика вабить читача своєю чистотою почуттiв кохання, оригiнальнiстю образного мислення, описом почуттiв героя:

О люба Iнно, нiжна Iнно,

Любовi усмiх квiтне раз — ще й тлiнно,

Снiги, снiги, снiги…

Я вашi очi пам’ятаю.

Як музику, як спiв.

Зимовий вечiр. Тиша. Ми.

Але П. Тичина — не тiльки лiрик, вiн ще й живописець. Його твори, якi присвяченi рiднiй природi України,— це теж картини. Вони володiють такою ж неповторною глибиною почуттiв, як i iнтимна лiрика.

Я гадаю, що навiть людина, яка нiколи не бачила Вкраїну з її лiсами, безкрайнiми степами, зрозумiє, що це дiйсно дуже гарна країна:

Там тополi у полi на волi

(Захiд сонця за обрiй понiс)

З буйним вiтром свавiльним i диким,

Струнко рвуться кудись у далечь.

Але в життi поета були часи, коли треба було писати — Вiйна. Палають мiста i села. Усi пiднялись на боротьбу з ворогом. Поезiя Тичини теж воювала, ненавидiла, окрилювала. Гнiв i ненависть, нiжнiсть i лiричнiсть, фiлософська заглибленнiсть у проблеми життя i смертi — ознаки його творчостi перiоду вiйни:

Содержание