1 Серцем чую силу наливну.

Старий лісник Оксен усе життя присвятив прикрашанню рідної землі лісами, він оберігає землю, піклується про її спокій:

А він піде один, щоб чути землю — Хто йде по ній і чи з добром, чи злом?

Зі щемом у серці поет згадує тяжку долю шевця і романтика дядька Микити, який не втратив ніжності, «хоч її не бачив цілий вік». Немає

408

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

вже цього мрійника, але «інколи ми падаєм в дорозі, та безсмертно почи­наєм жить», бо людина, яка свою працю віддала людям, живе в їхній па­м’яті. Міць твоя живе в моєму хлібі і в судьбі, якою дорожу.

У часи воєнного лихоліття трударі мріють про кращу долю після пе­ремоги над фашистами.

«Балада про колосок» — романтично піднесена, незвичайна за сюже­том. У пораненого солдата на грудях проросло зерно:

Від жару серця мойого В осінню прохолоду, Від крапель крові на грудях, Від теплоти долоні…

Людина здатна на самопожертву заради своєї землі:

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі, Щоб з пожару ти встала, тополею в небо зросла. Від того, якою буде рідна земля, залежить і доля людини — щаслива чи трагічна. Народ вірить у своє визволення, у кращу долю своєї батьківщини:

Але бачити буду: цвіти зацвітають хороші У твоїм, Україно, зеленім і вічнім саду.

Через усю творчість поета червоною ниткою проходить любов до рідної землі і доля людини.

Показовою щодо цього є поема «Це було на світанку». У ній оспівано безсмертя рядової людини, здобуте чесною, самовідданою працею.

Героїня поеми Докія Петрівна пройшла сувору школу життя. У труді на благо рідної землі здобуває вона достаток, славу, повагу, здобуває свою щасливу долю.

Особливо промовистим є діалог Докії і землі. Перед смертю Докії Петрівні явилась земля, яка ніби доводить свою вищість над долею людини: Вийшла з мене, і ляжеш до мене у лоно.

Але Докія Петрівна інакше розуміє призначення людського існуван­ня. Для людей перетворює вона землю, щоб була багата, врожайна, кра­сива. Тому й не страшно старій жінці вмирати — вона житиме в нових поколіннях, у плодах своєї праці:

Й нема мені краю, як ниві врожаю, Ти лежала горбата, нужденна, безсила, Я ж руками своїми звела тебе, знаю, Вийшла потом і колосом заколосила.

Так звертається Докія Петрівна до землі. Помирає жінка, і:

Поклонилась земля, поклонилися люди, На життя, на братерство, без кривди й огуди. У поемі «Прометей» за відданість землі, за самопожертву заради кра­щої долі людей земля теж заступається за бійця-юнака: