11 Клас

335

чому дядьки не хочуть мовчки відходити в землю, чому вони ще живі й чіпляються за життя, намагаються вберегти свій рід.

У крамницях людей просто обкрадали, продаючи за високими комер­ційними цінами гнилий, непридатний до споживання товар. На селян, які працювали не в колгоспі, накладали подвійні та потрійні податки, штрафи за найменший непослух.

Із голоду люди доходили до відчаю, до божевілля, їли все, що тільки можна було жувати; доходило навіть до канібалізму.

Такою була жорстока реальність. Але, незважаючи на це, герої рома­ну «Жовтий князь», прості селяни, яких автор із пошаною називає на ім’я та по батькові, намагаються залишатися людьми за будь-яких обставин. Вони дбають один про одного, намагаються допомогти, діляться навіть останнім шматком їстівного, оберігають душу від гріха та спокуси, над усе ставлять віру, свої духовні святині. І хоч переважна більшість їх гине, залишається світла надія на відродження, втілена в зворушливому образі малого Андрійка Катранника.

Сам В. Барка писав: «Своїми книгами… хочу посприяти, аби ідеї гума­ністичного напрямку, образ і дух відкритого, правового суспільства, ос­нови справжнього демократичного урядування, нерушимі закони про людські права, з забезпеченими свободами думки, вислову, творчого по­шуку, релігійного переконання… було б затверджене і в Україні».

Я вважаю, що книга «Жовтий князь» — відкриття й одкровення для ук­раїнського читача, новий крок до розвиненого, цивілізованого суспільства у його свідомості. Адже не можна допустити, щоб повторилося щось подібне.

МИРОН КАТРАННИК — ІДЕАЛ СЕЛЯНИНА І ЛЮДИНИ

(За романом В. Барки «Жовтий князь») Мирон Данилович Катранник — один із головних героїв роману В. Барки «Жовтий князь». Це звичайна сільська людина. Але він увібрав у себе мудрість усього хліборобського роду, християнсько-моральні прин­ципи своїх пращурів. І це в найтяжчі часи допомогло йому жити гідно, не втрачаючи людської подоби і не продаючи душу.

Катранник постійно мучиться думкою: за що ж таку кару наслано на його народ, на родину? І який вихід? Сумно дивиться він на уповнова­женого по заготівлі хліба і розуміє, що такий «переступить хоч закон, хоч що!», «прикрутила партлінія, бур’янця не вхопим». Біль стискає серце Мирона Даниловича: «Нехай я пропаду,— а чим сім’я винна?.. І до кого вдатися? Чого з ненашої сторони лізуть, сиділи б дома… Ну, частину бери, і нам зостав; так куди там! Весь хліб дай, а сам згинь. Ми ж не лізем до них. От пішли б по Москві і в хату цього гризуна — теж, і почали ритись: борошно сюди, картоплю сюди — все, все. А тепер спухніть з голоду! Не йдем же. Коли б і могли, не підем». Чи багато треба селянинові? Малого місця під сонцем та можливість вирощувати хліб, годувати й одягати своїх діточок. Але й цього їм не дають злі вороги.

336 УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Коли в Катранників забрали (як і в інших) усе збіжжя і голод чорною примарою став на порозі, батько намагався з усіх сил щось зробити, здо­бути їстівне, зберегти родину. Він їде в далеку й небезпечну мандрівку то на Воронежчину міняти хліб, то йде до млина, біля якого зустріли пост­рілами, то ціною неймовірних зусиль виривається з палаючого яру, куди зіштовхували голодаючих, то вирушає на Кавказ, щоб заробити для сім’ї. Символічна й страшна смерть цього героя — самовідданого і жертовного. Він помирає від голоду на порозі рідного дому з хлібиною у торбі.

У Мирона Даниловича була можливість врятувати себе і сім’ю. Але для цього треба було зрадити віру, довір’я односельців — віддати владі коштовну церковну чашу, народну святиню. І він терпить знущання, побої, переборює спокусу, дивлячись на мішок борошна і — не зраджує, волію­чи краще вмерти.

Катранник, сам у біді, намагається допомогти іншим. Він не відганяє слабшого від мерзлого коня, а ділиться з ним, заходить до товаришів підтримати хоч словом, співчуває рядовим колгоспникам, дітям-сиротам із притулку. «Тихий і добрий до всіх», «був світлий словом і серцем до них [дітей], як при небі,— ніколи не чули окрику «недоброго», «не свари­лися ніколи і жили гарно» — так характеризує свого чоловіка Дарія Олек­сандрівна, гірко сумуючи при його втраті.

Працьовитий, розсудливий, твердий у вірі і своїх моральних принци­пах, Мирон Данилович був совістю односельців, їх порадником. Він був, як і більшість селян, покірним долі, безпорадним у страшних обставинах, справжнім носієм української ментальності. Загибель його і більшості членів його родини підкреслює ще раз жахливу національну трагедію українського народу під час штучного голодомору 1932—1933 рр.

ОБРАЗИ «ЖОВТОГО КНЯЗЯ» ТА ЙОГО ПРИБІЧНИКІВ

(За романом В. Барки)

Жовтий князь… Хто він і чому жовтий? У романі В. Барки — це збірний символічний образ, многолике втілення зла і насильства, рудий ящір тоталітарної системи, який через своїх посланців несе голод, смерть і руїну.

Автор постійно вводить жовтий колір різних відтінків — то охрис-тий, то огнистий, то сірчано-жовтий, то рудий. Ось як уявляється селя­нинові уповноважений, що приїхав одбирати останній хліб і перелива­ти його в золото, щоб залити, як казав Шевченко, «пельку неситому»: «Вигляд промовця, замість рудасто-зеленкавого чомусь примарювався полум’яно-мишастий і мінений в тінь, з гострими… защіпками жорсто­кості. За ним тьма і примари височинять: муруй, … і — охрою горить вигляд істоти, що німа до сльози і хижа до життя». Жахається думкою Мирон Данилович: «Ну, ящір і єсть! Скоро — час головного, який від прірви і мучитель…»

І скрізь тепер охристі марища-ящіри переслідують Катранника, виби­вають із життєвої стежки.