Осмислення історичної долі українського народу в період голодомору 1932—1933 рр. У романі в. Барки «жовтий князь»

Більшу частину свідомого життя В. Барка прожив в Америці, але кож­ною часточкою своєї душі належав Україні. За неї від уболіває, для неї пише. Письменник мріє про вільну та суверенну державу, в якій би утвердилася справжня демократія, де кожна окрема людина була б най­вищою цінністю.

Знаючи, що в Україні не могли не тільки писати, а й навіть згадувати про деякі трагічні сторінки історії свого народу, В. Барка пише роман «Жовтий князь».

Важко читати цю страхітливу хроніку невимовно трагічної долі укра­їнського народу. Жодна уява не здатна відтворити цю жахливу чорну біду, яка захопила Україну і відкинула її за межі елементарного людського бут­тя. Василь Барка намагався в міру своїх фізичних і творчих сил, «при нужді вигнанській і недузі», відкрити перед нами моторошну безодню людського горя і відчаю.

Після революції та громадянської війни, яка забрала сотні тисяч ро­бітників та селян України і стільки ж інтелігенції, військових, представників національної буржуазії розметала по світах, відкрився

334

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

простір для авантюрних соціальних експериментів, що ввійшли в історію ХХ століття як «рік великого перелому», «колективізація», «ліквідація кур­кульства як класу». Унаслідок цієї народовбивчої політики Україна опини­лася наприкінці 1932 — початку 1933 років на грані катастрофи.

Знесилена братовбивчою війною, залякана ідеологічними звинува­ченнями у контрреволюційності, буржуазному націоналізмі, саботажі, організації терористичних актів, Україна нічого не могла протиставити навальній диктатурі центру в застосуванні найсуворіших методів у «боротьбі за хліб». Обережні, несміливі сигнали-натяки українського пар-тійного і радянського керівництва в особі В. Чубаря, М. Скрипни­ка, Г. Петровського, О. Шліхтера про розростання голоду внаслідок не­помірних планів хлібозаготівель тільки злостили Сталіна і його при­бічників.

Окрім здобуття матеріальних ресурсів тоталітарний режим мав на меті ліквідацію українського селянства, щоб сама по собі зникла й «ук­раїнська проблема». Це яскраво, в художній формі, відтворено в романі «Жовтий князь».

На село кинули армію «тисячників», для яких селяни-трудівники — «борщоїди», «жуки». «Вибивання» останнього хліба для багатьох партро-бітників — спосіб «просунутися» через низову мережу. Тут вони «прибира­ють німб подвижництва і пнуться наверх з останнього сухожилля; або хоч мріють виплисти». Тому застосовують найжорстокіші засоби примусу: «По­станова є — і виконай!» Хай навіть «мертвяки встануть і, насипавши зерно в труни, бігом принесуть на зернопункт, …до ніг. Поклоняться надодачу».

І що ж із цим зерном далі? Його зсипали на зернопункти, все докупи, часто навіть під відкритим небом. Воно проростало, цвіло, пропадало, а го­лодних людей, які намагалися взяти хоч жменьку для дітей, стріляли. Отже, мета була ясна — просто винищити народ, зламати його мовчаз­ний опір: «Плакала вся церква. Люди бачили свою долю: обікрадені і за­гнані в осоружну гуртівню, де стали — як жеброта, а хто не пішов, того зацьковано в дворищі з нуждою».

Письменник правдиво показує, що й серед партійців були чесні люди, які, хоч і не могли протестувати відкрито, висловлювали свою незгоду ціною власного життя. Згадаймо самогубство секретаря райкому, який, одержавши вказівку про віддачу дев’яноста відсотків зерна державі, на­писав у передсмертній записці: «Ця директива — смертний присуд для трудового селянства, я не можу…»

Творилося повне беззаконня в ім’я якогось міфічного «щастя трудя­щих і їхнього світлого майбутнього». Кожного селянина могли у місті вхопити й убити в яру без суду та слідства. Голодуючих не пускали до Росії за продовольством, встановивши кордон, хоч його до цього не було. А якщо комусь і вдавалося щось виміняти, то дуже часто воно відбирало­ся міліцією. І селянинові з сім’єю залишалася лише голодна мученицька смерть. Вражає нелюдська жорстокість «здобичників». Вони дивуються,