11 Клас

373

«Україна в огні» — один із найкращих і найправдивіших творів про війну. Але Довженкові стало ясно, що найголовніший, найпродуманіший, найвистражданіший твір не доведеться екранізувати. Звинувачення у різних гріхах, у тому числі й безглузде звинувачення у націоналізмі, яке відродилося знову у деяких українських працівників культури.

На цей раз до цього прислухались у Москві. Матеріалів у митця було на цілий роман-епопею. Розлучитися з ними було неможливо, а знімати — не можна. Саме за неприховану правду, за хист свого народу, своєї України автор потрапив у немилість. А якби ще дізналися про його «Щоденник»?!

Україна була в немилості у 1933 році, була «в огні» сталінського і фа­шистського терору: «Україна поруйнована, як ні одна країна в світі. По­руйновані й пограбовані всі міста. У нас нема ні шкіл, ні інститутів, ні музеїв, ні бібліотек. Загинули наші історичні архіви, загинуло малярство, скульптура, архітектура. Поруйновані всі мости, шляхи, розорила війна народне господарство, понищила людей, побила, повішала, розігнала в не­волю»,— з болем у серці проголошує Довженко.

Червона Армія відступала. Залишилися на страту ворогові діти, жінки, старі люди.

Сплюндрована Україна плакала кривавими сльозами, сльозами жінок і дівчат, які знали, що будуть брутально збезчещені виродками-фашиста-ми. Тому дівчина Олеся наважується на нечуваний вчинок, нечуваний тому, що нібито, на перший погляд, кидає під ноги свою цнотливість юна­кові — українському солдатові, просячи переночувати з нею: «Я дівчина. Я знаю, прийдуть німці… замучать мене, поругаються наді мною. А я так цього боюсь, прошу тебе, нехай ти… переночуй зі мною…» Здається, інтим­на справа… Але тут криється великий патріотизм дівчини — навіть свою дівочу незайманість віддати своєму землякові, а не ворогам.

Побувавши на звільнених територіях під Валуйками й Воронежем, автор із гіркотою констатує: «Гітлерівські офіцери — тварини й мерзот­ники, як на замовлення. Вони огидніші від своїх хамських солдат. Вони крали, били, грабували й гвалтували. Перед ними дрижало наше насе­лення й німецькі солдати теж».

І він відмовить їм у своїй повазі — назавжди: «Гниють по дорогах і в полі людські й фашистські трупи…» Фашисти — не люди.

Довженко з великим презирством і огидою показує нам ницих лю­дей, українських запроданців-старост, поліцаїв. Таким є Заброда в опо­віданні «На колючому дроті». Та й прізвище його промовисте. Уне-рівному поєдинку зустрілися командир партизанського загону Лаврін Запорожець і Заброда. Перший за колючим дротом, другий — на волі: «Вони били один одного важкими уламками своєї важкої історії і стогна­ли обидва від ударів». Страшно усвідомлювати, що земляки, односельці стали ворогами: один бореться за волю народу, а інший — за своє добро. Це результат виховання соціалістичної системи. Довженко вкладає в уста своєї героїні Христі Хутірної власні роздуми: «Чому я виросла не

374

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

горда, не достойна і не гідна? Чому? Чому в нашому районі до війни вимі­ряли наші дівочі чесноти головним чином на трудодень і на центнери буря­кові…» Відома сталінська цитата про людей як гвинтиків і шурупиків: мож­на крутити куди завгодно, підкручувати все тугіше й тугіше.

І все ж традиційно українці люблять свою батьківщину, зневажають смерть, ідуть на неї заради звільнення рідної землі. Тому німці були вра­жені стоїцизмом українців і приходять до висновку, що український на­род не можна підкорити, а раз так — то знищити його, якщо хочеш воло­діти його багатствами. І представники «вищої раси» на зразок хрестоносців на очах матерів кидали у полум’я їхніх немовлят, вішали, різали, розпина­ли, вивозили у рабство людей.

Уже з перших хвилин війни було очевидно, що наші керівні кадри не були здатні взяти справу оборони в свої руки. Про це пише Довженко у своєму записнику: «Чимало серед них було нікчемних людей, по­збавлених глибокого розуміння народної трагедії. Недорозвиненість зви­чайних людських відносин, формалізм, відомственна байдужість чи про­сто відсутність людської уяви і тупий егоїзм котили їх на державних гумових колесах мимо поранених…» Про безсмертя народу говорив Сталін, висту­паючи по радіо. А Довженко у своєму кіносценарії прозоро натякав про те, що саме народ страждає, мучиться, помирають кращі його сини й дочки. Тому було заборонено урядом знімати цей фільм.

«Яка величезна безліч жертв війни: калік, безруких, безногих, сліпих, поранених і покалічених наших людей живе сьогодні в глибокому тилу… — говорив тоді Довженко. — А скільки вдов, скільки сиріт!.. Чи це не трагедія народу?» І все-таки народ воював, і Довженко пише таку силь­ну фразу: «Цілую землю, по якій проходили наші солдати з боями і де вони полягли мільйонами, рятуючи себе й прокляту стару повію Євро­пу». У щоденник він заносить чіткий постулат: «Зроблено так багато зла, що помстою його вже не приховаєш. Потрібна не лють і ненависть, а ви­сота розуму». Ця висота розуму народного і перемогла.

Патріот Довженко своїм твором «Україна в огні» засудив війну, її іде­олога — божевільного Гітлера, недолугу політику верхівки, що обіцяла здобути перемогу малими жертвами на чужій території, а сама кинула на розтерзання ворогові свій народ. «Україна в огні» — це крик змученого серця письменника-громадянина, уклін своєму народові, який у тяжких муках здобув перемогу.

А в 1945 році Довженко записує у щоденнику: «Закінчилась світова війна. Я хочу працювати. Я хочу вірити до смерті, що вже не потрібні будуть люд­ству… генерали. Що буде мир. Що не потрібні будуть герої мученики».

МОЄ СТАВЛЕННЯ ДО ОБРАЗУ ОЛЕСІ З КІНОПОВІСТІ О. ДОВЖЕНКА «УКРАЇНА В ОГНІ»

Кіноповість О. П. Довженка «Україна в огні» — багатоплановий, багатопроблемний твір. І звернення автора до моральних проблем,