11 Клас

375

загальнолюдських цінностей робить його близьким і хвилюючим для всіх поколінь, включаючи й сучасне. Найбільш цікавим і складним є, на мій погляд, образ Олесі.

Найкращими рисами української дівчини наділив Олесю письмен­ник: «Тиха, без єдиної хмаринки на чолі, майстериця квітів, чарівних ви­шивок і пісень». «Вона не була звичайною дівчиною. Вона була красива і чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця, ну так же багато співала коло хати на все село, так голосно і так прекрасно, як, мабуть, і не снилося ні одній припудреній артистці з орденами. А вишивки Олесі висіли на стінах під склом в європейських музеях: в Лондоні, в музеї Альберт-Вікторія, в Парижі, в Мюнхені і Нью-Йорку, хоч вона про це й не знала. Мати її учила всьому. Була Олеся тон­кою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом. Легковажні хлопці трохи соромились Олесі, вважаючи її за горду і неприступну...»

І ось ця горда, неприступна, бездоганно вихована дівчина, відчуваю­чи, що незабаром опиниться в окупації, під загрозою наруги над собою, зважується «на крок нечуваний, небачений ні в її селі ніколи, ні в усім її народі». Вона пропонує незнайомому нашому воїнові, що відступав ос­таннім, переночувати з нею, щоб не дісталася вона ворогові.

Чи був у Олесі вибір, інший вихід? Мабуть, був. Але у відчаї дівчина його не бачила для себе. Тому, хоча вчинок її і суперечить народній мо­ралі, ми можемо зрозуміти його. Це свого роду порив патріотизму, що свідчить про велику ненависть героїні до фашистів.

Життя не милувало Олесю. Волею трагічних обставин вона потрапила до списку для відправки на каторжні роботи в Німеччину. Кілька разів тіка­ла з дороги, проте невдало. Пережила наругу, приниження і знущання по­ліцаїв. Але увесь час глибоко вірила у своє призначення жінки і в необхідність вистояти, вижити. Вона говорить Христі: «Ми жінки, Христе. Ми матері нашого народу. Треба все перенести, треба родити дітей, щоб не перевівся народ». І в цих словах вчувається велика мудрість, успадкована від пращурів.

Олеся працювала, знову ж таки за дивним збігом обставин, у фрау Крауз, дружини відомого нам німецького завойовника Ернста фон Крауза. Коли прийшла звістка про загибель сина Людвіга, німкеня разом із невісткою хоті­ли задушити полонянку, але тій вдалося вирватися. «Вона йшла додому. Сила, що несла на схід, на Вкраїну, була надзвичайна. Її несла мудра невмируща воля до життя роду, оте велике й найглибше, що складає в народі його вічність».

Тепер вона «була вже не красива, не молода, не чорнява. Унеї було сиве волосся і брудні, вимучені руки...»

І не треба питати, говорить автор, якою ціною вона добралася додо­му. Бо тоді б почали зневажати її за аморальність, відвертатися від неї. Закони воєнного часу страшні та невблаганні. Єдине, що залишалося Олесі,— «слідувати за природою, що послала людині щастя забуття ли­хого в доброму часі».

376

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Автор навмисне не показує свою улюблену героїню в активній боротьбі з ворогом, у героїчних вчинках. І в цьому я вбачаю глибоку гуманістичну спрямованість Довженкового твору: призначення жінки на землі — народ­жувати дітей, бути берегинею роду, а не воювати. Олеся в розмові з Хрис-тею про помсту говорить: «У мене друга вдача. Я м’яка, не войовнича. В мене зло не тримається. Все прощаю, як дурна. Все забуваю. Жити ж треба?» Можливо, у цих, на перший погляд, простих словах і є найвища життєва мудрість: адже як жити, ростити дітей зі злом і ненавистю у серці?

Думаю, що Олеся — втілення поетичної душі України, авторового іде­алу. Цим вона близька, дорога й нам.

ТРАГЕДІЙНИЙ ОБРАЗ УКРАЇНИ В КІНОПОВІСТІ О. ДОВЖЕНКА «УКРАЇНА В ОГНІ»

Україна... За фольклорною та літературною традицією перед нашим внутрішнім зором постають «тихі води, ясні зорі». Та не такою бачимо нашу землю у кіноповісті О. П. Довженка. Сама назва-метафора «Украї­на в огні» налаштовує на печаль і гнів, на сприйняття великої народної трагедії. Епітети «кривава», «попалена», «розбита», «поруйнована», «обез­долена в загравах пожеж» доповнюють «портрет» України, знесиленої більшовиками і сплюндрованої фашистами.

Укотре вже упродовж своєї історії наша Україна ставала руїною. Хіба можна спокійно читати ось такий опис: «Високе полум’я гуло у саме небо, тріщало, вибухало глухими вибухами, і тоді великі солом’яні пласти огню, немов душі українських розгніваних матерів, літали в темному димному небі і згасали далеко в пустоті небес... Горіло все... Ус е загинуло... Не ста­ло ні хат, ні садків, ні добрих лагідних людей. Одні тільки печі біліли се­ред попелу... Нікому було ні плакати, ні кричати, ні проклинати».

Картин пожеж і вогню в кіноповісті багато, і перед нашим «духовним зором виникла вся Вкраїна в огні, у множестві страждань і тяжких про-тирічивих трагедійних стиків. Велика нещаслива земля».

Образ України постає не лише в безпосередніх описах, а й у лірич­них звертаннях, які інколи так нагадують «Слово о полку Ігоревім»: «О українська земле, як укривавилась ти! Ріки кров’ю поналивано, озера слізьми та жалем. Байраки й переправи трупом запалися...

Світе мій убогий! Де на тобі пролилося стільки крові, як у нас на Ук­раїні? Де стільки передсмертних криків, сліз, відчаю? Горе розлилось по недобитих вокзалах».

«І все ж Україна — прекрасна»,— доводить нам автор. Прекрасна, як мати о будь-якій порі. О. Довженко знаходить у собі сили побачити й за таких обставин красу. У його творі багато описів-краєвидів різної пори — ранкової, полуденної, передвечорової, вечірньої і нічної. Ось один із таких чудових пейзажів: «Світало. Зайшов уже місяць, і зорі погасли давно... Не­вмирущі соняшники повертали свої мрійні голови на схід сонця. Було тихо скрізь, так тихо-тихо, і тільки далеко десь гуло важким радісним громом».