11 Клас

367

Великими ласощами Сашкові здавалися «мед з тютюнових квітів і з квітів гарбузових», він смакував зеленими калачиками, вишневим клеєм та іншими нехитрими дарами природи, а найбільше любив моркву.

Вчитаймось уважно в рядки кіноповісті. Письменник не прикрашає життя, не «лакує» його під впливом дорогих для нього дитячих спогадів.

Ось батько. Довженко пише про нього: «Багато бачив я гарних лю­дей, ну такого, як батько, не бачив. ...Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий». Разом із тим пив горілку і бив матір, мав негарний одяг. Письменник розумів, що це не від гарного життя, і батько, напевне, сам розумів ганебність такого стану, адже в очах його «завжди було повно смутку: тяжкі кайдани неписьмен­ності і несвободи». «І все одно був красивий,— стільки крилося в ньому багатства. Косив він чи сіяв, гукав на матір чи діда, чи посміхався до дітей, чи бив коня, чи самого нещадно били поліцаї,— однаково. Коли стояв він на майданах безпритульний у фашистській неволі, і люди вже за старця його приймали, подаючи йому копійки, він і тоді був прекрасний».

Мати Довженка — невсипуща трудівниця, над усе любила «саджати що-небудь у землю, щоб проізростало». Любила співати, була ніжною і турботливою матір’ю. Але теж не безгрішною змальовує її письменник: вона ворогувала з дідом і бабою, вважала себе ворожкою, спалила дідів Псалтир. Та не це головне було в неї, якщо згадати, скільки роботи було на її плечах (родина була великою), скільки горя їй довелося пережити. За словами Сашка, у них «уже вмерло п’ять хлопчиків і дві дівчинки».

Дід Семен, який «більш за все на світі любив сонце», «гарну бесіду і добре слово», був добрим духом «лугу і риби». Він умів так добре розпо­відати про «казкові нетрі старовини», що діти забували про все, вслухаю-чись у дідові слова. Але цей же дід Семен був войовничим та запальним, особливо у бійках за сіно. Та хіба можна не замилуватися його могутньою столітньою постаттю, читаючи, як він найкраще за всіх збирав у лісі гри­би і ягоди, «розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, із старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо».

Теплим словом згадує О. Довженко не лише своїх рідних, а й одно­сельців. Причому робить він це з об’єктивних позицій, вважаючи, що у кожної, навіть скромної за здібностями й непомітної людини є свій та­лант. Наприклад, Самійлу-косареві нічого більше так не вдавалося доб­ре, як косити сіно: «Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою,— легко і вправно. Коли б його пустити з косою просто, він об­косив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша». В усьому ж іншому він був зовсім «нездатний», але користувався пова­гою селян за свій косарський талант і невтомну працю.

Читаючи Довженкові рядки про людей, про чарівну Десну та інші прина­ди природи, не перестаєш дивуватися, скільки любові вкладено в них пись­менником, скільки доброти, прихованого гумору! Думаю, це тому, що Олек­сандр Петрович — вірний син свого народу і увібрав у себе кращі риси

368

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

його національного характеру: пошану до людей, працьовитість, потяг до кра­си, природжений гумор, оптимістичне світовідчуття, терплячість.

Не закриває письменник очі й на вади: «Дивно й жалісно часом дума­ти, що нема у нас сили і ясності духу пройнятися щоденним розумінням щастя життя, мінливого в постійній драмі і радості, і що так багато краси марно проходить мимо наших очей».

Хіба ці слова не звернені прямо до нашого покоління? Якщо погля­нути ширше, то кіноповість «Зачарована Десна» — не лише автобіогра­фія великого митця, а й біографія нашого прекрасного трудового народу на чудовій зачарованій землі. І палкий заповіт прийдешнім поколінням — любити життя, творити добро.

СПОВІДЬ ДУШІ МИТЦЯ У КІНОПОВІСТІ О. ДОВЖЕНКА «ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА»

У кожної людини, мабуть, настає така пора, коли виринають у па­м’яті найпривабливіші образи дитинства, згадуються дорогі, але далекі тепер люди, і вона намагається «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел».

Для О. П. Довженка це кіноповість «Зачарована Десна» — щира лірич­на сповідь, каяття у своїх та людських зроблених і незроблених гріхах. Читаючи цей твір, ми глибше проникаємо в духовний світ митця, в його творчу лабораторію і вчимося так любити життя, усе прекрасне в ньому, як любив його письменник. У кіноповісті переплітаються два плани роз­повіді — від імені малого Сашка і від імені зрілого митця. Тож і «гріхи» переплітаються малі й великі — від вирваної потай недозрілої моркви до покинутого у фашистській неволі старого батька.

Письменник переживає біль усього народу, сприймає його як свій власний. Розповідаючи про те, як зникло з лиця землі у ворожому вогні його прекрасне село, він описує свій стан як крик душі: «Горів і я тоді у тім вогні, загибав усіма смертями людськими, звірячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдався на шибеницях, розлітався прахом і димом од вибухів катастрофічних. З м’язів моїх і потрощених кісток варили мило в Західній Європі в середині двадцятого століття. Шкіра моя йшла на палітурки і абажури для ламп, валялась на дорогах війни, ви-утюжена танками останньої війни людства». Роздумуючи над сенсом буття, Довженко приходить до висновку, що «життя прекрасне, що само по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ». Вбачає своє покликання як митця в тому, щоб показати народові саме це, піднести його над щоденним мінливим «в постійній драмі і радості» життям і допо­могти осягти вищі істини.

Письменник досліджує в «Зачарованій Десні» риси національного ха­рактеру свого народу. І дивується безмірній любові до праці свого бать­ка, матері, діда, односельців, милується їхніми талантами, красою. Дід Семен, наприклад, як «китайський фокусник» ловив рибу руками,