12__2009

11 Клас

653

Ф. Кафка творить свій міф. Реальність і фантастика поєднуються, щоб створити образну картину сучасного автору світу, безжалісного й абсурдного, де нічого не піддається логічному тлумаченню, де людина приречена на самотність, де почувається вона лише комахою.

За що доля карає головного героя новели Грегора Замзу? Він звичайна молода людина. Ус і його зусилля і турботи були підкорені сім’ї. Він наполегливо працював, щоб утримувати збанкрутілого батька, хвору матір, молодшу сестру. Роботу свою він не любив і мріяв колись покинути її, але не тепер, а колись. Коли сім’я буде забезпечена, коли сестра буде навчатися в консерваторії, про яку мріє. Саме про це дозволяє собі помріяти Грегор, лежачи у ліжку і відчуваючи в собі якісь дивні зміни, але ще не усвідомлюючи їх. Він лише відчуває, що йому важко перевернутися на правий бік, на якому він звик спати. Такі подробиці, що ними насичує розповідь Кафка, тільки посилюють враження вірогідності всього, що відбувається. Нарешті герой переконався, що він перетворився на комаху, що це не сон, не марення, як здалося йому спочатку. І, переконавшись, герой жахнувся. Але зовсім не самого перевтілення. Жахнувся, що запізнився на поїзд і тепер не має навіть надії бути на роботі вчасно. Жахнувся, що в новому вигляді йому важко буде працювати з клієнтами і сім’я залишиться без коштів. Жахнувся, коли почув лагідний голос матері і у відповідь свій комашиний писк, йому соромно за перевтілення перед рідними.

Цікаво, що Грегор нікого з близьких не кличе на допомогу, хоча це була б нормальна реакція. Він майже відразу сприймає своє перевтілення без внутрішньої боротьби. А всі свої зусилля зосереджує на пристосуванні до нового тіла, до нових умов життя. І навіть знаходить дещо приємне у своєму новому становищі. Наприклад, він з’ясував, що може лазити по стелі, і навіть полюбив подовгу там висіти. Його мучать сором і безвихідь, гидотливе ставлення найдорожчих йому людей, але він навіть собі не ставить запитання, чому з ним це сталося, за що він карається перевтіленням. Можливо, тому, що внутрішньо, ще в образі людини, Грегор почував себе комахою, яка нічого не може змінити в житті? Можливо, тому, що у своїй родині він був самотній і його любили доти, доки він приносив користь? На ці питання автор не дає відповіді. Його стиль, насичений побутовими подробицями, навпаки, ніби примушує читача зосередитись на подіях, а не розмірковувати над причинами. І цей стильовий прийом знову нагадує давні міфи, в яких подавалася лише розповідь про події, і кожен мав право тлумачити їх. До того ж міфи були витвором колективної творчості, позиція автора не мала ніякого значення. Об’єктивний, або як його називають, «протокольний стиль» Кафки має, можливо, таку саму мету. І «міф Кафки» теж кожен має право тлумачити відповідно до своїх життєвих цінностей.

Напевне, події, описані в новелі, невипадково починаються вранці. Ранок. Людина прокидається. Можливо, щоб розпочати новий день. Багато в чому схожий на попередній, але новий. Можливо, щоб розпочати

654

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

нове життя, щось докорінно змінити в собі. Тому що вона людина і прагне відчувати свою значимість, свою спроможність змінити світ.

ТЕМА ВІЧНОЇ ПАМ’ЯТІ У ВІРШАХ ГІЙОМА АПОЛЛІНЕРА «МІСТ МІРАБО» ТА «ЗАРІЗАНА ГОЛУБКА І ВОДОГРАЙ»

Французький поет Гійом Аполлінер, творчість якого нині стала класикою, жив на межі дев’ятнадцятого, «залізного» століття (за словами О. Блока), і століття двадцятого, насиченого катастрофами і війнами.

Вірші Гійома Аполлінера являють собою дивне поєднання емоційного ліризму і внутрішньої трагічності. Аполлінер — один із перших поетів, котрий заторкнув у своїх творах найзвичайнісінькі, на перший погляд, теми і порушив проблеми нового часу. «Складність» аполлінерівської творчості пояснюється не замуреням у туман дійсності, а навпаки — тісним зв’язком із навколишнім, прагненням реагувати на мінливе життя межі століть.

У віршах «Міст Мірабо» та «Зарізана голубка і водограй» поет звертається до теми людини і її буття у сучасному світі. У першому творі — це зображення внутрішнього світу людини, її відчуття невмолимого плину часу, і водночас — неугасної надії на вічність кохання, навіть якщо це кохання — спогад. Тема пам’яті звучить і у вірші «Зарізана голубка й водограй», але вже не в мінорі, з трагічним забарвленням. Поет згадує своїх друзів і подруг, життя яких забрала війна. Устрашній дійсності війни людина залишається самотньою перед бездонним «кривавим морем», і єдине, що може підтримати її — вічна пам’ять про близьких людей. Море перетворюється на нетлінний фонтан пам’яті.

Книга Аполлінера «Алкогом» була опублікована у 1913 році після тривалого періоду мовчання поета й об’єднує твори 1898—1913 років. Спочатку Аполлінер замислював свою збірку як «революційний календар у віршах», але цей задум не був втілений. Проте назва книги нагадує про те, що життя ХХ століття, сповненого революціями і війнами, пекуче, як напій вогненного змія.

Поезія «Міст Мірабо», написана приблизно у 1912 році,— одна із знакових у збірці. У цьому вірші яскраво виявилося ліричне начало: твір оповідає нам про кохання, яке йде безповоротно, як Сена під паризькими мостами, а також про кохання і надію, що так само безмежні і непоборні, як бурхливі води Сени. У «Мості Мірабо» прості слова й образи в єдності з непристойним ритмом, що нагадує ритм народних пісень, справляють потужний ліричний вплив. У цьому вірші Аполлінер сприйняв і передав сам дух народних пісень, котрий виявився і в образах, і в поетиці, і в композиції твору. Так, повторювані рядки в поезії нагадують приспів у фольклорній пісні:

Хай б’є годинник ніч настає Минають дні, а я ще є

Образ над рікою ненастанно плинного часу, що забирає і радості, і печалі, протиставляється іншому образові — образу сплетених рук, моста кохання над вічністю:

Содержание