10 Клас

649

Події, зображені у драмі, не роблять Нору іншою, а лише виявляють приховані раніше риси її характеру і примушують по-новому подивити­ся на своє місце у родині і на саму себе. Нора — справжня сильна осо­бистість, яка безкомпромісно бореться за свою свободу. Тому фінал п’єси залишається відкритим — Нора ще не перемогла, але перемога вже близь­ка. Можливо, станеться «диво», і Торвальд зможе внутрішньо змінитися, повернути Нору і створити з нею справжній — не «ляльковий» дім.

ЗМІСТ НАЗВИ ДРАМАТИЧНОГО ТВОРУ Г. ІБСЕНА «ЛЯЛЬКОВИЙ ДІМ»

Г. Ібсен став для своїх сучасників володарем думок, створивши про­блемний театр, в якому пройшли перевірку майже всі ідеї і теми ХІХ сто­ліття. Славетний реформатор театру вперше ввів новий жанр синтетич­ної п’єси. Її особливість полягає в тому, що в ній поєднуються трагедія і комедія. Це поєднання надає твору Ібсена «Ляльковий дім» такого див­ного відтінку, що ця п’єса вражає не одного її читача і глядача. Автор зумів зобразити й подати нам у невимушеній, майже комедійній формі надзви­чайно гостру проблему, через яку, можливо, розбилася не одна мрія і зруй­нувалось не одне життя. У центрі п’єси — трагедія сім’ї Хельмерів: Нори і Торвальда. Вони прожили разом вісім років, у них троє дітей, затишний дім, в якому панує добробут. Нора гаряче віддана своєму чоловіку і дітям. Чого, здавалося б, ще треба для щастя цієї сім’ї?

Але це на перший погляд. Якщо ми прислухаємося до п’єси серцем, то побачимо з самого початку твору доречно підкреслену автором якусь штучність у цьому будинку: «Між грубкою і дверима столик. Скатерка з фарфоровими та іншими дрібничками, книжкова шафка з книгами в розкішних обкладинках». Часте використання пестливої форми зму­шує замислитись: не добре життя цієї родини, а щось інше хоче підкрес­лити автор. Нора з дитинства мріяла про ідеальну сім’ю, для якої вона могла б створювати затишок. Ці мрії нагадують дитячі ігри з ляльками — там все таке ж охайне і затишне. Такою лялькою була сама Нора, спочат­ку для свого батька, а потім для Торвальда. Такими ляльками стали її діти, з якими тепер грається сама Нора.

Торвальд також мріяв про щасливу сім’ю, але бачив її трохи під іншим кутом. Він сприймав Нору не як самодостатню особистість, а як невід’ємну складову його спокійного сімейного життя. Для нього вона була його «ля­лечкою», «білочкою», «пташечкою», але нічим більшим. Отже, у цьому домі не живуть, а лише граються в шлюб, у добробут, у кохання, і навіть у людську гідність і честь. Тут нічого немає справжнього. Це дім ляльок.

Нора, позичивши гроші й приховавши це від усіх, опиняється у безодні самотньої боротьби із жахом, сумлінням. Але все це заради кохання. Вона хотіла врятувати життя близькій людині й нікого не травмувати. Але Тор-вальд отримує листа й виголошує «найсправедливішу» промову, в якій чо­мусь переважає займенник «моє»: «Ти зруйнувала все

650

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

моє щастя, занапастила все моє майбутнє», а коли боргове зобов’язання повертається, ми знову чуємо його солоденькі слова: «…тут я буду голуби­ти тебе, як загнану горличку, яку врятував неушкодженою з пазурів ястру­ба». Але настає прозріння. І Нора хоче скинути маскарадний костюм. Вона не може більше жити в цьому духовно порожньому домі, і йде, щоб відшукати себе як людину. «Я гадаю, що передусім я людина, так само як і ти — або принаймні повинна стати людиною». Бо тільки людина, а не іграшка має право на шлюб, виховання дітей.

Отже, у творі «Ляльковий дім» — зображений увесь наш людський дім фальшивих цінностей, за якими криються егоїзм, духовна порожнеча. Ця проблема і прихована у самій назві твору.

11 КЛАС

В одинадцятому класі вдосконалюються навички критичного оціню­вання художнього твору з точки зору єдності змісту і форми. Учні вчать­ся розгорнуто пояснювати внутрішній світ героя в єдності його світо­глядних та ціннісних чинників, обґрунтовувати свою оцінку прочитаних творів, порівнювати твори, які належать до різних національно-культур­них традицій.

ГУМАНІСТИЧНА ПОЗИЦІЯ АВТОРА

В РОЗКРИТТІ ОБРАЗУ ГЕРОЯ В ОПОВІДАННІ

О. І. КУПРІНА «ГРАНАТОВИЙ БРАСЛЕТ»

«Гранатовий браслет» — одне з найкращих оповідань видатного росій­ського письменника О. І. Купріна, в якому автор засуджує буржуазну мо­раль, бездуховність, лицемірство сучасного йому суспільства.

Позиція автора розкривається читачем поступово. Композиція опо­відання досить складна, а його назва має символічний характер. Дія опо­відання починається з загадкового випадку: на день народження княгині Вірі невідомий прихильник дарує браслет із гранатами, один з яких не­звичайного зеленого кольору. Навколо подарунка точаться суперечки. Брат Віри наполягає на тому, щоб знайти невідомого дарителя й повер­нути подарунок, він вважає, що цей дарунок шкодить честі його сестри, і безжалісно висміює сам подарунок і почуття, що спонукали невідомого надіслати його Вірі. Брат і чоловік княгині знаходять її таємничого при­хильника, молодого службовця Желткова. Вони повертають йому дару­нок і вимагають, щоб він більше ніколи не турбував княгиню Віру. Желт­ков намагається пояснити, що його кохання самовіддане, яке не потребує для себе нічого, та його не розуміють. Він просить дозволу подзвонити княгині Вірі, щоб переконатися, що вона не потребує його кохання. Віра просить його «закінчити цю історію» якомога швидше. Через кілька днів Віра випадково читає в газеті про самогубство молодого службовця, ім’я якого не називають, та вона розуміє, про кого йдеться. Віра приходить у дім, де останнім часом жив той, хто кохав її безмежним коханням, про яке вона завжди мріяла, але якого не спізнала. Господиня квартири віддає княгині Вірі останнього листа Желткова з проханням після його смерті послухати його улюблений музичний твір — «Апасіонату» Бетховена. Це зовнішні події оповідання. Позицію автора можна зрозуміти, лише коли зіставити ці події з розмовами персонажів, розповідями про героїв.

На день народження Віри збираються гості. Серед них сестра княгині і їх хрещений батько, старий генерал, який розповідає історію свого кохан­ня до молодої румунки. Сама розповідь трохи жартівлива, але висновок, який робить генерал, примушує Віру задуматись: тільки тепер, уже в дуже похилому віці її хрещений батько усвідомлює, що це було єдине справжнє кохання за все його життя. Автор натякає читачеві, що люди не

652

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

завжди розуміють не тільки почуття один одного, але й свої власні. Стосун­ки між княгинею Вірою і її чоловіком швидше можна назвати друж-німи. Вони звикли, поважають один одного. Отримавши подарунок, героїня відчуває прикрість, він бентежить її спокій. Коли брат пропонує знайти Желткова і покласти край його листам і дарункам, княгиня Віра не заперечує, покладаючись в усьому на чоловіка. Тільки після розмови з Желтковим по телефону вона відчуває, що відбувається щось жахливе і неприродне, тому вона відчуває відповідальність за самогубство героя.

Желтков — «маленька людина», його почуття нікого не цікавлять, він ніби не має права на високе і світле почуття. Купрін змальовує проти­річчя між духовним світом героя і його соціальним станом. Кохання — єдине, заради чого живе герой. Це не хвороба, не «маніакальна ідея», а самовіддане, безмежне почуття. Трагедія героя в тому, що він зрозумів: Віра не здатна осягнути безмежність його кохання. Її прохання «закін­чити цю історію» означає вмерти, тому що перестати кохати її він не може. Желтков вірить, що його смерть розкриє коханій силу його по­чуттів: він передбачає, що горда княгиня здогадається про причини його самогубства і прийде попрощатися з ним. У своєму останньому листі до Віри Желтков прощає її, прощає саме тому, що вона відчула силу його кохання.

Гуманістична позиція автора полягає, в першу чергу, у протиставленні благородних людських почуттів банальності. Купрін показує, що благо­родство почуттів не дається людині від народження, самовідданість — таке ж рідкісне явище серед людей, як зелений гранат серед червоних.