10 Клас

639

життя, він прагне повернути той загублений рай (ідеальний світ), в якому творець жив у дитинстві:

Мій раю зелений, кохання дитяче, Квітки й поцілунки, забави й пісні, І скрипка, що в сутінні тужить і плаче… А може рай-ідеал — у далеких екзотичних країнах («Moesta et errabunda»). У поезії «Подорож» дійсність постає

На сходинах життя, на всіх шаблях фатальних —

Одвічного гріха видовище нудне… Це і тиран, і народ, «закоханий у панівний батіг», декілька релігій, «що пнуться до небес і всі простерті ниць», «усе наркозне зілля, «що світу на­шого докладний інвентар». І поет робить висновок:

Цей світ, затиснутий у тоскні береги, Являє образ наш — сьогодні, завтра, завше. Оазиси жахів серед пустель нудьги. Поезія «Подорож» — це своєрідна духовна подорож людства до бе­зодні, від якої не може врятувати «жменька мудреців», що «одбігли До­лею гуртованих отар».

Але, «блукаючи духом по місцині суворій», поет зустрічає лебедя («Лебідь»), «що утік із клітки». Він зранений, це величний «вигнанець-страдник», який мріє «про чисту гладь ставів». Це сам поет, що прагне ідеалу. У поезії «Альбатрос» він постає в образі повітряного мандрівни-ка-альбатроса:

Поет подібний теж до владаря блакиті, Що серед хмар летить мов блискавка в імлі. Але, мов у тюрмі, в юрбі несамовитій Він крила велетня волочить по землі. «Юрба несамовита» — це дійсність, і велетенський птах-поет може жити тільки «серед хмар». Отже, Бодлер збирає пізні квіти романтизму, протиставляючи дійсність ідеалу, визнаючи велику місію поета — вряту­вати світ своїм стражданням і величчю душі.

Але неможливість досягти ідеалу на землі викликає у Бодлера гостре розчарування, і він впадає у відчай. Звідси також розуміння призначен­ня поезії як засобу вирощування квітів (тобто Прекрасного) зі зла, а та­кож його чорна меланхолія і тотальний нігілізм. Поет не тільки не звер­тається до Бога за допомогою — він демонстративно нехтує ним і обожнює Сатану. Водночас деякі риси стилю Бодлера суперечать романтизмові: ретельно виважена композиція і бездоганна форма поезії. Не сприймає поет і романтичного розуміння природи як джерела оновлення почуттів або засобу захисту від цивілізації. Природа постає у Бодлера ворогом людини. Він шукає натхнення в «іншій природі» — штучній: у витворах мистецтва і людської праці.

640

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

ПОЕТ — БЕЗДОМНИЙ КОРАБЕЛЬ В ОКЕАНІ ЖИТТЯ

(Вірш «П’яний корабель» Артюра Рембо)

Артюр Рембо жив наприкінці ХІХ століття — в епоху значних зрушень у світі, коли на зміну гуманізму ХІХ століття приходить нове покоління — діти технічної, механізованої цивілізації.

Логічному розуму і прагматичному відношенню до дійсності А. Рем­бо протиставляє інше сприйняття світу, засноване на тонких напівсвідо­мих відчуттях. Завдяки цьому поет глибше проникає у тканину дійсності і здатен захоплюватися красою світу, вільно витати у його просторах. Але це робить його самотнім і вразливим. Почуття своєї самотності, бездом­ності у нескінченному світі Артюр Рембо передав у своєму вірші «П’я­ний корабель».

Уже на початку вірша перед нами постає образ корабля, на якому став­ся страйк — раби перемагають своїх погоничів. Якщо розглядати цей сюжет у символічному річищі, то можно співвіднести його із внутрішнім бунтом особистості проти свого жорстокого «господаря» — розуму. Але подолання розуму призводить до розгнуздання підсвідомих сил людини, знищення волі — так П’яний корабель «несе вниз за течією» до бурхли­вих вод моря — долі.

Змальований у вірші образ моря нелюдський у своїй грізній красі, але водночас «олюднений» у поетичному тексті Рембо, як і образ п’яного ко­рабля: ліричний герой вірша «втрачає розум» у бурях і «пливе навман­ня, занурений у час». Численні хвилі океану-часу дарують поету тисячу вражень, але П’яний корабель порожній і хисткий.

Часом морська стихія виявляється людянішою, ніж покинений по­етом штучний світ людей, адже у русі океану він знаходить відображен­ня власних почуттів.

Поет уподібнює море прекрасному і безмежному художньому твору: воно подібне до «грізної поеми»; гул океанських валів звучить, як «роз­в’язка античних трагедій».

Людина, ніби порожній корабель, від самого народження кинута у без­межні простори всесвіту. Щоб побачити красу світу, вона повинна скину­ти з себе пута буденності. Але, спромігшись на це, вона стає беззахисною, як повітря, і бездомною, як Летючий Голландець. Такою є доля Поета. І Поет — це П’яний корабель, кинений у лоно стихій,— зникає у безмірі широт, у безперервному бігові хвиль і мінливості берегів.

Поет сумує за Європою, своєю давньою батьківщиною, яка здається йому міцним островом спокою у бурхливому морі. Але для П’яного ко­рабля, що втратив свій дім, навіть його батьківщина — «як брудна й мілка калюжа.»

«П’яний корабель» — це пісня бездомної, втомленої юності. Поета захоплює краса і розмаїття світу, зміна бурі і штилю, світанків і сутінків, південних рифів і північної криги. Але, втомлений «зоряними архіпела­гами», він прагне спокою.