11 Клас

675

просто наближається до неї, ризикує заразитися. Але ж «Чума» — перш за все книга про тих, хто чинить опір, а не про тих, хто здався.

Зберегти в собі свій внутрішній стрижень за будь-яких обставин — ось засіб боротьби з Чумою. Лікар Ріє щодня поспішає до хворих, він усвідомлює, що кожен день може стати для нього останнім, він навіть усвідомлює, що всі його намагання врятувати хоч когось будуть марні. Для чого тоді все це? Але Ріє каже: «Для мене такі слова, як врятування людини, звучать надто гучно. Мене цікавить здоров’я людини, у першу чергу здоров’я». Адже колись він присягався допомагати людині. І тепер він просто виконує свій обов’язок.

Журналіст Рамбер чужий цьому місту. Він опинився там випадково. В іншому місці на нього чекає справжнє кохання й щастя. Він не розуміє, чому він має страждати і хоче будь-як виїхати з міста. Та коли така можли­вість з’являється, він залишається. Чому? А якби він поїхав, то перестав би бути Рамбером, гідним свого кохання, він став би також зачумленим, як і всі мешканці міста.

Адже вони були «зачумлені» ще до того, як прийшла справжня Чума. Сірі вулиці, сірі будинки, сірі розваги, такі ж сірі душі в людей. Звичайне коло обов’язків щодня. «Місто без голубів, без дерев, без садів, де не по­чуєш ані хлопання крил, ані шелесту трави,— словом, без особливих прик­мет». І люди там теж «без особливих прикмет», люди, мертві ще до того, як захворіли на Чуму…

Але Чума жахлива не тільки тоді, коли вона сіє навколо трупи, най­страшніша вона, коли захоплює розум і серце людей. Таких, як Коттар, якому байдужі усі моральні цінності. Це про таких, як він, існує вислів «бен­кет під час чуми». І Чума його не зачепила, адже він уже зачумлений.

Чума має багато виявів. І коли релігійні фанатики беруть зброю, на­магаючись щось довести, вбивають безвинних людей — це Чума. І коли отець Панлю з пафосом, урочисто промовляє: «Брати мої, до вас прийшло лихо, і ви заслуговуєте на нього! — все більше запалюючись, запевняє: — Праведним нема чого боятись, але грішні справедливо тремтять від жаху»,— це теж Чума, піднесення над усе ідеї сліпої віри. Але «людина — це не ідея»,— каже Ріє. І Панлю з жахом переконується в цьому, коли ба­чить свою абстракцію в житті — смерть сина Отона. «У цього, сподіва­юсь, не було гріхів»,— кидає Ріє в обличчя Панлю.

І друг Ріє Тарру теж це якось зрозумів. Він став проти безглуздя смер­тних вироків і вирішив боротися з суспільством, яке базується на цьому, з Чумою. Звичайно, його друзі теж виносять смертні вироки, але усі вони впевнені, що «ці кілька смертей необхідні, щоб побудувати світ, де нікого не вбиватимуть». Знайомі слова… Адже Родіон Раскольников теж так вважав: «За одне життя — тисяча врятованих… Та і що значить на загаль­них вагах життя цієї жалюгідної старої? Не більше як життя воші…». Так, але ж Тарру каже: «Якщо поступитися один раз, то де межа?». Хто її визначає? І взагалі, хто дав право одній людині засуджувати

676

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

і вбивати іншу? Тарру гірко визнає, що «протягом років, як був, так і зали­шився зачумленим, а сам усіма силами душі вірив, що борюсь з Чумою». Чи можна на крові та насильстві збудувати новий, чистий світ? Ні.

Чума — це зло, це ненависть. Тарру знає, що кожен носить її в собі, що не існує такої людини у світі, якої б вона не торкнулася. Чим більше людська ненависть, тим сильнішою стає Чума. «Ця історія стосується однаково нас усіх»,— каже Рамбер. Прикро бути щасливим одному…

Кінець роману здається оптимістичним: Чума відступила, люди раді­ють, усі щасливі… Так, справді, Добро повинно перемагати. Але, глибоко осмисливши написане, можна помітити: Чума не переможена, а просто якимось дивом вона відійшла, як звір, знесилений у боротьбі, концентру­ючи свої сили для того, щоб завдати нового удару. Вона живиться людсь­кою ненавистю і заздрістю, і щасливі люди на вулицях міста не знають того, що знає Ріє: «Мікроб чуми ніколи не вмирає, ніколи не зникає… він терп­ляче чекає своєї години і, можливо, прийде на горе і повчання людям та­кий день, коли чума пробудить пацюків і відправить їх вмирати на вулиці щасливого міста». І єдиним виходом із цього, на думку Ріє, є внутрішній стрижень, що спонукає робити те, «що треба здійснити і мають робити усі люди всупереч страху, всупереч особистим ваганням, усі люди…».

Але хто визначає межі цього «треба»? Цього не знає і Ріє…

ТЕМА ЛЮДСЬКОЇ ПАМ’ЯТІ В ОПОВІДАННІ Г. БЕЛЛЯ «ПОДОРОЖНІЙ, КОЛИ ТИ ПРИЙДЕШ У СПА...»

Тема часу і пам’яті звучить у багатьох творах німецького письменни­ка Генріха Белля. Особливо це стосується його антивоєнних, антифаши­стських творів, у яких тема пам’яті звучить трагічно. Спогади про мину­ле протиставляються зловісним обрисам сучасного, розриваного на шматки хаосом війни.

Уже на початку оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» ми бачимо героя твору на межі загибелі. Крізь хворобливий жар герой-оповідач туманно бачить приміщення, в якому перебуває, і в його свідо­мості виникають картини минулого.

Письменник показує увесь процес народження спогадів у людині: опо­відач детально описує коридор з вішалками й емалевими табличками між дверима, картинами і скульптурами. На фоні охопленого пожежею міста, на першому плані оповіді з’являються предмети, що нагадують мирні дні. Але під склепінням гімназії, де нещодавно звучав дитячий сміх, тепер хриплять поранені, що ось-ось помруть

Герой оповідання бореться зі своєю пам’яттю, не пускає її у своє те­перішнє життя, тому що розуміє, що минулого, своєї мирної і безтурбот­ної юності, йому не повернути. Але пам’ять невмолима, і для героя най­тяжчим є те, що все навколо — рідні стіни його гімназії — стало тепер холодним і чужим, ніби не з його життя. З початком війни життя пере­рвалося, і повернення не буде.