10 Клас

627

також бачить її справжній характер: «Левин все время любовался ею — и красотой ее, и умом, образованностью, и вместе простотой и задушев­ностью». А внутрішнє життя Анни Кареніної було сповнене величезної напруги. У неї були свої затаєні мрії і бажання про незалежність і про те, де можна докласти своїх сил.

Анна шукає в собі причину того, що Вронський змінився у ставленні до неї. І в той же час в хвилини розпачу звинувачує його в усьому, що відбулося.

Навіть її кохання перетворюється на жорстокість, призводить до су­перечки з усіма, зі світом, із життям: «…и я накажу его и избавлюсь от всех и от себя».

Суперечливість образу Анни Кареніної полягала вже в тому, що життя її розгорталось у двох напрямках: те, що було в сім’ї, і те, що було поза сім’єю. Анна відчувала, що «счастье возможно только при строгом исполнении закона добра», а вона намагалась побудувати його на нещасті близьких їй людей. Проте бунтарський характер її не визнавав нічого смиренного: «…она знала вперед, что помощь религии возможна только под условием отрече­ния от того, что составляло для нее весь смысл жизни».

Анна зреклася свого звичного способу життя. «Все ложь, все обман, все зло»,— говорить вона напередодні загибелі. Ус і питання було вирішено не­гативно, і це вбило її волю до життя. Вона втратила моральну опору.

Безумовно, навіть смерть героїні можна розглядати по-різному: і як душевну силу, і як слабкість. Але головним залишається те, що Анна Ка-реніна з усіма її високими моральними поривами вступила в протиріччя із загальновизнаним стереотипом свого середовища і своєї епохи. А за звичайними формами людських стосунків Л. М. Толстой розкрив цілісну натуру і завжди злободенні проблеми людських відносин, які вражають своєю глибиною і таємничістю.

НОВАТОРСТВО ЧЕХОВА-ДРАМАТУРГА

(За п’єсою «Чайка») 17 жовтня 1896 року на сцені імператорського Олександрійського театру в Петербурзі відбулася прем’єра вистави «Чайка» за п’єсою А. Че­хова. У головних ролях були зайняті провідні актори, а Ніну грала сама В. Коміссаржевська. А. П. Чехов, на той час уже відомий і визнаний про­заїк, був незадоволений тим, що він бачив на репетиціях, і не дуже очіку­вав успіху. Але дійсність перевершила його найгірші очікування. Прем’єра «Чайки» увійшла в історію театру як нечуваний провал. Чехов вирішив більше ніколи не ставити цю п’єсу і не звертатись до драматургії. Але лише через два роки і ця сама «Чайка» стане чи не найбільшим успіхом Чехо­ва, а його драматургічний талант знайде таких палких шанувальників, що виникне навіть поняття «театр» Чехова. Чому ж так склалася сценіч­на доля «Чайки»? Відповідь проста: п’єсу не зрозуміли. Не зрозуміли глядачі, які звикли до напруженого драматичного сюжету. Не зрозуміли

628

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

актори і постановники, тому що п’єса вимагала нових принципів акторсь­кої гри, нових форм організації сценічної дії.

«Чайка» Чехова була надто новаторська, а традиційний театр ХІХ століття не мав засобів, щоб донести до глядача художні відкриття Чехова-драматурга. Це зрозуміли засновники нового художнього театру К. Станіславський і В. Немирович-Данченко. Саме вони розкрили одну з таємниць цієї п’єси: за побутовими подробицями, за випадковими, не­сподіваними репліками вони побачили і сценічно відтворили небачений до цього у драматургічному творі ліризм.

Новаторство «Чайки» виявилося у першу чергу в тому, що вона бу­дувалася не на гостросюжетній драматичній дії, а на глибокому психоло­гічному аналізі характерів. Чехов-письменник відкрив трагедію буден­ності. Чехов-драматург показав цю трагедію в сценічних образах, художньо вірогідних, психологічно точних. Він зображує не події, а людей, чия поведінка, життєва позиція стає чинником певних подій. Про сценічну дію Чехов говорив так: «Хай на сцені все буде так само склад­но і разом з тим так просто, як і в житті. Люди обідають, тільки обідають, а в цей час складається їхнє щастя та розбивається їхнє життя».

Зовнішньо яскраві сценічні дії не приваблюють Чехова. Наприклад, у п’єсі є щонайменше два епізоди, які в традиційній драматургії були б обіграні. Перший — спроба Треплева покінчити життя самогубством після провалу його вистави і «зради» Ніни. Другий — самогубство Треплева у фіналі п’єси.

Чехов же виносить ці сценічно «вигідні» епізоди за сцену. Така відмо­ва від ефектних сцен була підкорена авторському задуму: показати ха­рактери людей, їхні стосунки, проблеми, що виникають через непорозу­міння між людьми.

Усіх без винятку героїв Чехов об’єднує в єдину систему, де кожен має своє завдання у творчому задумі автора. Тому він уникає зовнішніх ефектів, а примушує уважно слідкувати за всіма героями. Мова кожного персонажа має «підтекст», який надає всій п’єсі багатство змісту, худож­ню правдивість і переконливість. Особливу роль у чеховських п’єсах відіграють паузи. Вони ніби доповнюють підтекст і виникають тоді, коли герої не можуть і не хочуть говорити про найпотаємніше. У третій дії, наприклад, Ніна і Тригорін прощаються перед від’їздом. Ніна дарує йому медальйон на згадку. Тригорін обіцяє пам’ятати дівчину такою, якою по­бачив її вперше. «Ми розмовляли … ще тоді на лаві лежала біла чайка». Ніна задумливо повторює: «Да, чайка». Пауза. «Більше нам говорити не можна, сюди ідуть». Пауза допомагає зосередитись на образі чайки. Гля­дач під час паузи пригадує попередню розмову героїв, коли Тригорін за­нотував у записник «сюжет для невеликого оповідання» про дівчину, що походом згубив «один чоловік». Але весь багатомірний зміст розмови ге­роїв з’ясовується значно пізніше. Пауза створює певну емоційну напругу, глядач ніби очікує, що герої пояснять, розкриють щось дуже важливе,